У даному випадку до сторін застосовується двостороння реституція, тобто кожна із сторін повинна повернути іншій стороні все отримане від неї на підставі такої угоди. Інвестор одночасно несе ризик непридбання бажаного об’єкта і неповернення здійснених виплат. Щоб уникнути подібного результату, потрібно на переддоговірному етапі упевнитися в наявності у потенційного продавця правовстановлюючих документів на відповідний об’єкт нерухомості або повноважень на його відчуження, наприклад, за дорученням власника на підставі довіреності.

Непрофесійно складений текст інвестиційної угоди може стати причиною відсутності механізму захисту прав інвестора від недобросовісних дій (бездіяльності) контрагента. Не слід покладатися тільки на добросовісність контрагента і загальні норми законодавства про відповідальність господарюючих осіб, а необхідно закріпити в тексті інвестиційної угоди відповідні санкції за невиконання стороною її зобов’язань. Дана обставина буде виступати в якості додаткового (крім фінансового) важеля впливу на контрагента і дозволить зменшити ризик невиконання ним своїх договірних зобов’язань.

В умовах динамічного процесу нормотворення у фінансово-економічній сфері існує ризик об’єктивної зміни умов здійснення інвестиційної діяльності, всупереч вже підписаним і діючим інвестиційним договорам. Одним з особливо відчутних наслідків таких змін є збільшення розмірів мінімальних витрат, необхідних, наприклад, для будівництва нерухомості. Звідси вихід за рамки затвердженого сторонами кошторису, відсутність коштів для покриття додаткових витрат будівельної компанії, неврегулювання цього питання інвестиційним договором.

Виникає проблема з пошуком і залученням необхідних додаткових коштів. Логічно було б думати, що додаткові витрати повинні покладатись на замовника, але з іншого боку, він уже виконав свої фінансові зобов’язання перед виконавцем у повному обсязі згідно з умовами інвестиційного договору, а виконавець повинен вже приступати до виконання своїх зобов’язань. Але навряд чи виконавець погодиться нести додаткові витрати за свій рахунок у збиток собі. У даному випадку важко зробити однозначний прогноз того, як суд розв’яже спір з цього приводу.

Цих проблем можна уникнути, якщо інвестиційним договором передбачатимуться шляхи їх вирішення. Оптимальним виходом з такої ситуації може стати страхування комерційного (інвестиційного) ризику шляхом підписання додаткового страхового договору. Як варіант можна використовувати також схему здійснення інвестиційної діяльності не напряму з виконавцем, а через посередника, згідного взяти на себе всі подібні комерційні ризики.

Особливості (обмеження, пільги тощо) для нерезидентів

Пільги відсутні. Згідно зі ст. 7 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” для іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України діє національний правовий режим. Це означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти господарської діяльності України.

Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.

Серед обмежень, що стосуються операцій із купівлі – продажу земельних ділянок, можна виділити наступні:

-          продаж іноземним юридичним особам земельних ділянок, що перебувають у власності держави, здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України;

-          продаж іноземним юридичним особам земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад (земель комунальної власності), здійснюється відповідними органами місцевого самоврядування (місцевими радами) за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

-          для придбання у власність земельних ділянок, що знаходяться у державній чи комунальній власності, іноземні юридичні особи зобов’язані зареєструвати в Україні постійне представництво з правом ведення господарської діяльності на території України.

До подання клопотання про продаж земельної ділянки іноземна юридична особа через своє представництво повинна укласти договір оренди цієї земельної ділянки.

Іноземні юридичні та фізичні особи не можуть придбати земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Іноземні фізичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення поза межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Чи існує різниця, хто є покупцем – фізична або юридична особа?

У разі придбання земельної ділянки на первинному ринку (з державної чи комунальної власності) фізична особа-іноземець уникає процедури погодження цього придбання з Кабінетом Міністрів України.

Які документи повинен мати нерезидент для укладення відповідної угоди?

Юридична особа

Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України слід подати до Міністерства економіки України такі документи:

–        заяву з проханням про реєстрацію представництва (складається в довільній формі);

–        виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, в якій іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;

–        довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок заявника;

–        довіреність особи, яка репрезентує іноземну юридичну особу, на право здійснення представницьких функцій, оформлену відповідно до чинного законодавства країни, де офіційно зареєстрований даний суб’єкт господарської діяльності.

Вищезазначені документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі й легалізовані належним чином в консульських установах, котрі представляють Україну.

За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України. Розмір мита не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних з цією реєстрацією (нині він дорівнює 2500 доларів США).

Для придбання земельної ділянки, що перебуває в державній чи комунальній власності, іноземна юридична особа має подати клопотання до відповідної місцевої ради, якій належить право розпорядження даною земельною ділянкою.

До клопотання має бути доданий договір оренди земельної ділянки й копія свідоцтва про реєстрацію постійного представництва.

Фізична особа

Документи, що підтверджують особу та її повну цивільну дієздатність.

Книга обліку доходів і витрат

У листі ДПАУ «Про застосування штрафних (фінансових) санкцій до суб’єктів господарювання – платників єдиного податку» від 25.12.2009 р. № 28923 / 7 / 23-7017/1485 викладено основні аспекти ведення обліку ФОПами:

1. Наявність первинних документів, що підтверджують факти здійснення господарських операцій, – накладних, товарно-транспортних накладних, які підтверджують рух товарно-матеріальних цінностей, а також документів, що підтверджують якість і безпеку товарів.

2. Ведення Книги обліку доходів і витрат, що передбачає відображення в ній таких даних: порядковий номер запису; дата здійснення операції; суми витрат за фактом їх вчинення, в т. ч. заробітна плата найманого працівника; сума вартості товарів, отриманих для продажу (надання послуг); сума виручки від продажу товарів (надання послуг) – сумарно за день.

При цьому ДПАУ в якості аргументу про обов’язкову наявність первинних документів призводить норми ст. 6 Закону “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг“, а також п. 17 Порядку “Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення” № 833 та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні № 363.

Щодо ведення Книги обліку доходів і витрат ДПАУ посилається на норми п. 4 Указу “Про спрощену систему” № 727, п. 8 Порядку № 599, а також акцентує на пріоритетності Закону про РРО (зокрема, його п. 6 ст. 9) над Указом № 727. Іншими словами, ратує за обов’язкове відображення в Книзі обліку граф «період обліку», «витрати на виробництво продукції», «сума виручки (доходу)», «чистий дохід».

Не слід також забувати про чинний Порядок ведення книги обліку доходів і витрат, що здійснюється ФОПами на спрощеній системі оподаткування.

ДПАУ наголошує, що згідно зі ст. 4 Указу № 727 платники єдиного податку ведуть спрощений облік доходів і витрат. А облік – це належним чином організована система збору, накопичення, обробки, групування, узагальнення та реєстрації (фіксації) необхідної інформації або її сукупних даних, які відображають кількісну або якісну характеристику подій, об’єктів і т. д., і суб’єкти господарювання зобов’язані вести такий облік.

При цьому податкова наполягає на тому, що відповідно до ст. 20-21 Закону про РРО до суб’єктів господарювання застосовуються фінансові санкції за реалізацію товарів, які не враховані у встановленому порядку, або якщо вони не ведуть або ведуть з порушеннями встановленого порядку обліку товарів за місцем реалізації та зберігання у розмірі подвійної вартості необлікованих товарів за цінами реалізації, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

В даному випадку ДПАУ, по-перше, необгрунтовано відсилає абсолютно всіх до норм Закону про РРО, який визначає правові норми застосування реєстраторів розрухунку операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, у той час як ФОПи платники єдиного податку, згідно зі ст. 6 Указу № 727, мають право не застосовувати електронні контрольно-касові апарати для проведення розрахунків із споживачами і тому норми Закону про РРО до них не можуть бути застосовані, за умови, що вони не здійснюють реалізацію підакцизних товарів (крім пива на розлив). Таким чином цей Закон у цій частині не поширюється на ФОПів на єдиній системі оподаткування.

Згідно ж ст. 4 Указу № 727 вимога ведення Книги обліку доходів і витрат встановлена лише для платників єдиного податку – юридичних осіб.

Форма Книги обліку доходів і витрат дляфізичних осіб на єдиному податку наведена у додатку № 10 до Інструкції № 12, проте ні в ній, ні в Порядку видачі свідоцтва № 599 не передбачено порядок заповнення графи 3 (витрати), і ця графа повною мірою може стосуватися тільки ФОПів, що перебувають на загальній системі оподаткування, а не на спрощеній.

Слід також враховувати специфіку єдиного податку, який, на відміну від податку з доходів фізичних осіб на загальній системі оподаткування, сплачується до бюджету незалежно від величини витрат.

Крім того, навіть у відношенні самих фізичних осіб-підприємців, що перебувають на загальній системі оподаткування, ДПАУ визнає можливу відсутність документально підтверджених витрат і дозволяє їм використовувати наведені у додатку № 6 до Інструкції № 12 норми витрат (у відсотках до суми виручки).

Проаналізувавши все вищезазначене, можна зробити висновки про те, що фізичні особи-підприємці, які застосовують спрощену систему оподаткування і сплачують єдиний податок, взагалі не зобов’язані вести облік витрат на придбання товарів, а відтак і не повинні вести облік запасів в місцях їх зберігання і продажу, а також облікувати витрати.

Також первинні документи (накладні, товаро-транспортні накладні) підтверджують факт придбання товарів та понесені при цьому витрати, а оскільки підприємцю на єдиній системі немає необхідності вести облік витрат на придбання ТМЦ, то і в наявності первинних документів на них немає необхідності, за деякими винятками.

Перш за все, документи на товар необхідні для дотримання правил торгівлі, зокрема, п. 17 Порядку № 833, згідно з яким заборонена торгівля товаром, отриманим без документів, передбачених законодавством.

У даному випадку мова йде перш за все про документи, які підтверджують відповідність товару вимогам якості, а не про документи, що підтверджують перехід права власності на товар від продавця покупцеві.

Документальне підтвердження якості товару необхідно для товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні (за Переліком № 28), декларуванню відповідності (за Переліком № 6).

Первинні документи (накладні) на такі товари повинні бути обов’язково і в них повинні бути зазначені номери сертифікатів відповідності або свідоцтв про визнання відповідності, інакше на підприємця може бути накладено штраф за порушення Закону “Про захист прав споживачів” у розмірі 50% вартості партії товару, але не менше 10  НМДГ.

Необхідно зупинитися ще й на тому, що ДПАУ у вищезгаданому листі говорить про фінансові санкції за реалізацію товарів, які не враховані у встановленому порядку, або з порушеннями встановленого порядку обліку товарів за місцем реалізації та зберігання, а облік руху товарів (придбання, Зберігання та реалізація) це зовсім не те поняття, яке мається на увазі під «витратами на виробництво продукції», які повинні бути відображені, на думку ДПАУ, в цій графі Книги обліку. Тому до фізичної особи на єдиній системі оподаткування штрафні санкції за відсутність документального підтвердження витрат не застосовуються.

До такого ФОПа може бути застосований адміністративний штраф згідно зі ст. 1641 КпАП за незаповнення або неналежне заповнення Книги обліку доходів і витрат, в розмірі від 3 до 8 НМДГ (від 5 до 8 НМДГ – при повторному порушенні), тобто штраф у розмірі 51-136 грн. Ппи цьому слід не забувати про випадки адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги.

Указаний нормативно-правовий акт було видано відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про міліцію», «Про дорожній рух» та «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними». А також – постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 року №1103 «Про затвердження порядку направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду». Постановою Кабміну, зокрема, визначено, що ознаки стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, установлюються МОЗ і МВС.

Інструкція визначає такі ознаки алкогольного сп’яніння:

• запах алкоголю з порожнини рота;
• порушення координації рухів;
• порушення мови;
• виражене тремтіння пальців рук;
• різка зміна забарвлення шкірного покриву обличчя;
• поведінка, що не відповідає обстановці.

Крім того, Інструкцією визначено такі ознаки наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції:

• наявність однієї чи декількох ознак стану алкогольного сп’яніння (крім запаху алкоголю з порожнини рота);
• звужені чи дуже розширені зіниці, які не реагують на світло;
• сповільненість або навпаки підвищена жвавість чи рухливість ходи, мови;
• почервоніння обличчя або неприродна блідість.

При цьому встановлено, що показник концентрації алкоголю в крові не повинен перевищувати 0,2 проміле, що узгоджується з європейським досвідом.

Для порівняння, в різних країнах світу встановлені такі рівні концентрації алкоголю в крові водія, перевищення яких недопустиме: на Кіпрі рівень алкоголю в крові водія не повинен перевищувати 0,9 проміле; у Великобританії, Ірландії, Люксембурзі, Мальті – 0,8; Австрії, Німеччині, Греції, Іспанії, Франції – 0,5; у Росії – 0,3; Норвегії, Польщі та Швеції – 0,2. У той же час в Угорщині, Румунії, Словаччині, Туреччині, Чехії та Естонії взагалі не допускається наявність алкоголю в крові у водіїв. Такі дані, на запит Міністерства юстиції, були надані Державною автомобільною інспекцією України.

-       резидент, який отримує як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи;

-       нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України.

Визначення статусу резидента

Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» передбачено вичерпний перелік підстав набуття статусу податкового резидента нерезидентом:

1. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні.
2. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року.
3. Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.
4. Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.
5. Якщо всупереч закону фізична особа – громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого цим Законом або нормами міжнародних угод України.
6. Якщо фізична особа є особою без громадянства і на неї не поширюються 1-4 пункти, то її статус визначається згідно з нормами міжнародного права.
7. Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому цим Законом, або її реєстрація як самозайнятої особи.

Наявність хоча б однієї з названих ознак дає право на резидентство.

Процедура отримання статусу податкового резидента була «врегульована» листом ДПІ від 23.12.2009 р. N 28593/7/17-0717 (втратив чинність!), де зазначено, що отримання статусу здійснюється шляхом подання до органу ДПА за місцем реєстрації юридичної особи – працедавця або за місцем реєстрації іноземця в органах внутрішніх справ (при відсутності в іноземця працедавця) заяви та підтвердних документів (при документальному підтвердженні наявності в них ознак резидентства). Проте даний лист, як і ряд інших були відізвані податковою.

Таким чином, ситуація з подачі податкової часто змінюється.  І визначити чим регулюється дана сфера набуття резиденства стає ще важче після того, як Наказ “Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи – іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою – іноземцем резидентського статусу”, яким регулювалася хоча б форма Заяви фізичної особи – іноземця про самостійне визначення резидентського статусу (зразок цієї Заяви та Повідомлення Ви можете скачати тут), то Листом Мінюсту ід 31.12.2009 р. N 2336-09-24 було рекомендовано скасувати зазначений наказ. Тим не менше, в податковій далі користуються і навіть “просять” використовувати при поданні Заяви саме цю форму.

І ось, незодавно Податкова внесла ясність чи може і нові “неясності” у цю досить заплутану сферу:

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 11.05.2010 р. N 9094/7/17-0717

Щодо визначення статусу резидента України

Законом України від 22.05.2003 р. N 889 “Про податок з доходів фізичних осіб” (далі – Закон N 889) встановлено різні ставки оподаткування доходів резидентів та нерезидентів, тому визначення країни, резидентом якої є фізична особа – іноземець, є основним для вирішення питання щодо оподаткування доходів такої фізичної особи в Україні.

Стаття “Резидент”, яка є обов’язковою для усіх Міжнародних договорів, визначає резиденцію як державу, у якій фізична особа підлягає оподаткуванню на підставі її місця проживання, постійного місця перебування, громадянства тощо, та як державу, яка накладає необмежене податкове зобов’язання – “повну податкову відповідальність” на цю особу за її всесвітнім доходом, тобто за усіма доходами із усіх джерел, включаючи і закордонні. Резиденція визначається за внутрішнім законодавством, і тільки якщо інша країна претендує на резиденцію особи, тоді застосовуються положення міжнародного договору (для визначення єдиної резиденції).

Порядок визначення резидентського статусу фізичної особи регулюється підпунктом 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону N 889.

Видана іноземцю на підставі Закону України від 07.06.2001 р. N 2491-III “Про імміграцію” посвідка на постійне проживання в Україні є лише дозволом на постійне проживання в Україні і не підтверджує факт проживання (постійного проживання) іноземця в України.

Закон N 889 не містите норм щодо автоматичного набрання іноземцями статусу резидента України та не надає податковому агенту права та/або не покладає на нього обов’язок щодо визначення резидентського статусу фізичної особи – платника податку.

Враховуючи те, що у платників податку (як резидентів, так і нерезидентів) оподатковуваним доходом є будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню згідне з Законом N 889, нарахований (виплачений) на їх користь протягом звітного податкового періоду, а також наведені норми законодавства, статус резидента України визначається в межах звітного податкового (календарного) року.

Статус резидента України визначається з податкового періоду (місяця), зазначеного у виданому на підставі заяви іноземця податковим органом Повідомлення.

Заступник Голови
С. Лекарь

На відміну від чинного на сьогодні Закону України «Про боротьбу з корупцією», суб’єктами відповідальності за яким є державні службовці та інші особи публічного права, Закон № 1506 визначає основні засади запобігання та протидії корупції в публічній та приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст. 2 Закону № 1506 визначено суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення. Варто зазначити, що цей перелік суттєво розширився. До нього включено осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, а також фізичні особи – підприємці. Це означає, що керівник підприємства незалежно від форми власності за новим законодавством буде суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення.

Щоб якомога повніше відповісти на поставлене питання, звернімося до ст. 4 Закону № 1506, яка встановлює обмеження, спрямовані на запобігання та протидію корупції. Згідно з нормами цієї статті зазначеним вище особам забороняється займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту, що здійснюються в позаробочий час) безпосередньо або через інших осіб, якщо інше не передбачено законом.

За вчинення корупційних правопорушень особи, що є суб’єктами відповідальності за такі правопорушення відповідно до Закону № 1506, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

Статтею 21224 КпАП передбачено адміністративне стягнення за здійснення особою безпосередньо або через посередників чи інших осіб підприємницької діяльності, а так само виконання нею роботи за сумісництвом (крім викладацької, наукової, творчої або медичної практики у неробочий час) у вигляді штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією отриманої винагороди від підприємницької діяльності чи роботи за сумісництвом.

Отже, керівник має право зареєструватися як фізична особа – підприємець, проте здійснення ним підприємницької діяльності (особисто або через посередників) призведе до негативних для нього наслідків.

в абзаці першому частини другої слова “в обсязі, встановленому рішенням загальних зборів акціонерного товариства” виключити;
частину другу після абзацу першого доповнити двома новими абзацами такого змісту:
“Виплата дивідендів здійснюється господарським товариством з чистого прибутку у звітному році та/або нерозподіленого прибутку в розмірі не менше 30 відсотків.
Розмір виплати дивідендів може бути збільшений за рішенням загальних зборів акціонерного товариства”.
У зв’язку з цим абзац другий вважати абзацом четвертим;
абзац перший частини третьої викласти в такій редакції:

“3. Рішення про виплату дивідендів в розмірі більше 30 відсотків за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства”;
2) у частині другій статті 33:
пункт 12 доповнити словами “з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами”;
пункт 15 викласти в такій редакції:

“15) затвердження річних дивідендів у розмірі, що перевищує їх обсяг, встановлений абзацом другим частини другої статті 30 цього Закону”.

При цьому, у рішенні Конституційного Суду України від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008 (далі – Рішення № 10) зроблено висновок, що законом про держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об’єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві і, як наслідок, скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. Через своє спеціальне призначення він не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя.

У цьому ж пункті Рішення № 10 зазначається, що Конституція не надає закону про держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тим не менше, ці зміни стосовно обов’язкової виплати дивідендів акціонерам набули чинності і спірний характер обов’язковості є швидше теоретичним.

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого, судді Кочана В. М., суддів Арсірія Р. О., Пилипенко О. Є., секретаря судового засідання Стріхи В. І., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративний позов Ч. Т. Ю., А. О. Ю. до Міністерства внутрішніх справ України, Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій та заборону вчиняти певні дії.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Ч. Т. Ю. та А. О. Ю. звернулися до суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України з вимогами про визнання протиправними дій щодо використання радіолокаційних відеозаписуючих вимірювачів швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху та заборону Міністерству внутрішніх справ України та Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, їх посадовим та службовим особам використовувати радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.

Представник позивачів в судовому засіданні позовні вимоги підтримав і пояснив наступне.

Відносно А. О. Ю. посадовою особою відділу ДАІ Шевченківського району УДАІ МВС України в м. Києві було винесено постанову N б/н від 21.01.2009 р. про притягнення до адміністративної відповідальності за перевищення швидкості по вул. Стеценка в місті Києві. Правопорушення було зафіксоване відеозаписуючим вимірювачем швидкості “ВІЗИР”.

На думку позивачів, прилад “ВІЗИР” є технічно недосконалим, що підтверджується висновком спеціалістів з радіолокації, не пройшов сертифікацію в Україні.

Крім того, позивачі вважають використання не передбачених нормативно-правовими актами технічних засобів для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху неправомірним і такими, що порушують норми статті 11 Закону України “Про міліцію”.

Представник МВС України в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог, оскільки вважає, що позивачі у позовній заяві та доданих до неї документах не навели жодних фактичних даних, на підставі яких можливо було б встановити існування обставин, що свідчать про незаконність дій МВС.

Представник відповідача зазначив, що дії МВС та ДДАІ МВС України в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, в тому числі і шляхом використання в установленому порядку спеціальних технічних засобів для виявлення і фіксації порушень правил дорожнього руху, відбуваються у межах визначеної законодавством України компетенції зазначених підрозділів.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази по справі, суд вважає, що позовну заяву слід задовольнити з урахуванням наступного.

В судовому засіданні встановлено, що відповідаю до розпорядження начальника департаменту ДАІ МВС України N 26 від 18.02.2008 року в підрозділи ДАІ МВС України було передано вимірювачі швидкості “ВІЗИР” виробництва Російської Федерації, які були придбані Департаментом ДАІ МВС України за результатами проведення торгів (тендера) на закупівлю апаратури радіолокаційної, радіонавігаційної та апаратури дистанційного керування (вимірювачі швидкості).

Відносно А. О. Ю. посадовою особою відділу ДАІ Шевченківського району УДАІ МВС України в м. Києві було винесено постанову N б/н від 21.01.2009 р. про притягнення до адміністративної відповідальності за перевищення швидкості по вул. Стеценка в місті Києві. При цьому доказом вчинення правопорушення стала фіксація такого правопорушення відеозаписуючим вимірювачем швидкості “ВІЗИР”.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про міліцію” міліція – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про міліцію” міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. До складу міліції входить також державна автомобільна інспекція (ДАІ).

До завдань міліції у відповідності до ст. 2 цього ж Закону віднесено також забезпечення безпеки дорожнього руху.

Частиною 5 цій ж статті встановлено, що права і обов’язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України відповідно до цього Закону.

Підрозділи Державтоінспекції, у відповідності до п. 5 Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. N 341, мають права, передбачені Законами України “Про міліцію”, “Про дорожній рух”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, іншими нормативно-правовими актами, що регулюють їх діяльність. Зокрема, працівники Державтоінспекції під час виконання службових обов’язків, в тому числі, мають право:

- використовувати в установленому порядку спеціальні технічні і транспортні засоби для виявлення і фіксації порушень правил дорожнього руху, обстеження водіїв, нагляду за технічним станом транспортних засобів, автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів, примусової зупинки транспортних засобів, їх транспортування на спеціальні майданчики у випадках порушень водіями правил зупинки і стоянки, дешифрування показань тахографів;

- здійснювати в установленому порядку фотографування, звукозапис, кіно- та відеозйомку для виявлення та фіксації протиправних діянь.

Відповідно до абзацу 3 п. 21 ч. 1 ст. 11 Закону України “Про міліцію” міліції для виконання покладених на неї обов’язків надано право використовувати передбачені нормативно-правовими актами технічні засоби, в тому числі засоби фото- і відеоспостереження, для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху, а у випадках, передбачених законом, тимчасово затримувати і доставляти на спеціальні майданчики чи стоянки для зберігання транспортні засоби, експлуатація яких не допускається або забороняється законом.

В судовому засіданні представниками відповідачів не надано доказів прийняття нормативно-правового акта, яким би було надано право міліції використовувати для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР”.

Посилання представника Міністерства внутрішніх справ України на те, що РВВШ “ВІЗИР” пройшов вимірювальну повірку на ДП Всеукраїнський державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології, сертифікації та захисту прав споживачів, на увагу не заслуговує, оскільки факт проведення повірки того чи іншого засобу фото- і відеоспостереження не надає права на його використання відповідно до вимог ст. 11 Закону України “Про міліцію”.

На думку суду, при вирішенні заявленого позивачами спору технічні характеристики приладу “ВІЗИР” значення не мають і судом не аналізуються, оскільки технічна досконалість такого приладу повинна бути підтверджена в ході підготовки та прийняття нормативно-правовою акта, який відповідно до ст. 11 Закону України “Про міліцію” надасть міліції право для виконання покладених на неї обов’язків використовувати РВШ “ВІЗИР”.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Сукупність зібраних у справі доказів свідчать про те, що дії Міністерства внутрішніх справ України та Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України з використання радіолокаційних відеозаписуючих вимірювачів швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху є протиправними, оскільки вчинені всупереч вимог ст. 11 Закону України “Про міліцію”.

Звідси, суд приходить до висновку, що до прийняття нормативно-правового акта, яким буде надано право Міністерству внутрішніх справ України та Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України використовувати для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР” слід заборонити відповідачам, їх посадовим та службовим особам використовувати радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 17, 94, 158, 161, 162, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати неправомірними дії Міністерства внутрішніх справ України та Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України з використання радіолокаційних відеозаписуючих вимірювачів швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.

До прийняття нормативно-правового акта, яким буде надано право міліції використовувати для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР”, заборонити Міністерству внутрішніх справ України та Департаменту державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, їх посадовим та службовим особам використовувати радіолокаційні відеозаписуючі вимірювачі швидкості “ВІЗИР” з метою виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова суду може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції шляхом подання заяви про апеляційне оскарження постанови суду та апеляційної скарги. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня складення постанови в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються Київському апеляційному адміністративному суду через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Нині при створенні ТОВ розмір статутного капіталу не може бути меншим, ніж мінімальна зарплата, що діє на момент створення товариства (ст. 52 Закону “Про господарські товариства“). Однак таке правило діє лише з кінця 2009 року. Чи може ТОВ, створене раніше, коли законом передбачалася обов’язковість куди більшого розміру статутного капіталу, зменшити його тепер до розмірів мінімальної зарплати?

Для ТОВ (на відміну від акціонерних товариств) немає прямо виписаного в законі правила про його ліквідацію у разі, якщо статутний капітал товариства зменшується до рівня нижчого, ніж встановлений законом. Однак таке правило може застосовуватися на підставі ст. 8 ЦК України за аналогією закону.

Держкомпідприємництва схилився до тієї точки зору, що статутний капітал ТОВ може бути зменшений до того мінімального розміру, який був передбачений законом на момент створення товариства, і ця точка зору була підтримана Міністерством юстиції України у листі № 3245-0-33-10-19 від 1 квітня 2010 року.

Слід пам’ятати також, що на підставі ст. 144 ЦК України зменшення статутного капіталу має супроводжуватися повідомленням про це всіх кредиторів ТОВ. Останні при цьому мають право вимагати дострокового припинення або виконання зобов’язань ТОВ і відшкодування збитків.

Іноземні інвестори здійснюють інвестиційну діяльність у грошовій формі виключно через інвестиційні рахунки, відкриті в уповноважених банках України. Для іноземного інвестування на інвестиційні рахунки в іноземній валюті зараховується іноземна валюта, що визнається Національним банком України вільно конвертованою валютою.

Згідно Положення про порядок іноземного інвестування в Україну (постанова НБУ від 10 серпня 2005 р. N 280) п.1.6: Іноземну валюту 2 або 3 групи Класифікатора, що перерахована із-за кордону з метою здійснення інвестиційної діяльності для зарахування на інвестиційний рахунок або на поточний рахунок резидента, уповноважений банк з часу отримання інформації щодо мети перерахування коштів від відправника коштів та/або банку відправника коштів та/або клієнта банку – отримувача коштів повертає банку-відправникові без зарахування зазначеної іноземної валюти на розподільчий рахунок.

Звідси висновок, що на інвестиційні рахунки в іноземній валюті зараховується іноземна валюта лише 1 групи Класифікатора (постанова Правління НБУ від 4.02.1998 N 34):

австралійські долари, англійські фунти стерлінгів, датські крони, долари США, ісландські крони, , канадські долари, норвезькі крони, шведські крони, швейцарські франки, японські єни, євро, СПЗ, золото, паладій, платина, срібло.

Тому на інвестиційний рахунок необхідно перерахувати еквівалент суми в гривнях, однієї з вище названих валют. Залишок, який виявиться після обміну цієї валюти на гривню по міжбанківському курсу може бути повернений інвестору або залишитися на цьому інвестиційному рахунку для подальших інвестицій в Україні.

З питань комплексного супроводу іноземних інвестицій звертайтесь за Контактами та моб. 097 218 42 74, юрист Тарас Бачинський