Згідно ст. 34 Закону № 3038 та п. 2 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. N 466) дозвільних документів на виконання будівельних робіт є три:

• повідомлення про початок виконання будівельних робіт, яке видається (надсилається) замовником у Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва – щодо об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта;

• декларації, яка реєструється відповідної Інспекцією, – щодо об’єктів будівництва, що відносяться до I – III категорії складності;

• дозволу на виконання будівельних робіт, що видається замовнику Держархбудінспекцією, – щодо об’єктів будівництва, які відносяться до IV і V категорії складності.

Перераховані документи надають право на виконання будівельних робіт і діють до завершення будівництва при наявності документа, що підтверджує право власності або користування земельною ділянкою, або договору суперфіції.

Щодо категорій складності відзначимо, що згідно ст. 32 Закону № 3038 всі об’єкти будівництва по складності архітектурно-будівельного рішення та / або інженерного устаткування поділяються на I, II, III, IV і V категорії складності, які визначаються відповідно до ДБН та стандартами на підставі класу результатів (відповідальності) об’єкта будівництва.

Віднесення об’єкта будівництва до тієї чи іншої категорії складності здійснюється проектною організацією та замовником будівництва, крім IV і V категорій складності, порядок віднесення до яких визначається Кабміном.

Повідомлення про початок виконання будівельних робіт

Згідно з п. 6 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) таке повідомлення за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, надсилається замовником у Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва не пізніше ніж за 1 к. д. до початку виконання будівельних робіт щодо об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта.

Нормами ч. 1 ст. 27 Закону № 3038 передбачено, що на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі – будівельний паспорт) може здійснюватися забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок.

Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (присадибної) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 кв. м, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки.

Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. При наявності плану зонування території будівельний паспорт розробляється на його підставі.

Тому будівництво вищевказаних об’єктів не вимагає реєстрації декларації або отримання дозволу на будівництво, внесених до переліку об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Перелік об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт

Перелік будівельних робіт, на виконання яких не вимагається дозвіл на виконання будівельних робіт (затверджений Постановою № 1104), замінений переліком об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт. Відмінності цих переліків полягає не тільки в їх назві, але і в розбіжності на 34 позиції (даний перелік з 36 позицій скорочений до двох).

Отже, до об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт, віднесені:

• індивідуальний (присадибна) житловий будинок, садовий, дачний будинок не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) площею до 300 кв. м;

• господарські будівлі та споруди, зокрема гаражі, розташовані на присадибних, дачних і садових земельних ділянках.

Якщо проводити аналогію між цими об’єктами, то в Переліку будівельних робіт, на виконання яких не вимагається дозвіл на будівництво, значилися такі роботи щодо об’єктів житлово-громадського призначення:

• перепланування квартир в багатоквартирних житлових будинках, кімнат у гуртожитках, об’єктів громадського призначення, а також будівель установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань зі збереженням несучої конструкції, без перевищення допустимих навантажень на перекриття, стіни і фундамент за умови дотримання існуючих архітектурно-планувальних вимог, ДБН, місцевих правил забудови;

• відновлення, посилення або поліпшення окремих конструкцій будівель і споруд, зокрема, що знаходяться в аварійному стані, без зміни їх функціонального призначення і архітектурного вигляду;

• встановлення приладів для ведення відокремленого обліку енергоносіїв, гарячої та холодної води;

• виконання робіт з облаштування засобів для забезпечення безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями на об’єкти житлово-громадського призначення;

• виконання робіт з будівництва приватних житлових будинків присадибного типу, дачних та садових будинків, прибудов до них загальною площею до 500 кв. м включно, господарських будівель і споруд, а також підключення приватних житлових будинків присадибного типу, дачних та садових будинків, прибудов до них, господарських будівель і споруд до газових мереж низького тиску та інших інженерних мереж;

• встановлення на присадибній земельній ділянці тимчасових об’єктів (навісів, наметів, кіосків, накриття, літніх душових кабін, теплиць і т. п.);

• переустановка обладнання в межах приміщення;

• облаштування або закриття дверних або віконних прорізів;

• збільшення житлової чи допоміжної площі шляхом демонтажу перегородок, комор, печей, камінів, грубок, вітрин, засклення балконів і лоджій.

Реєстрація декларації

Декларація приймається в дозвільному центрі, але реєструється інспекцією за місцезнаходженням об’єкта на безкоштовній основі.

Згідно з п. 9 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) два примірники декларації заповнює замовник (його уповноважена особа) і подає особисто або надсилає рекомендованим листом з описом про вкладення до інспекції. У цій декларації вказується та ж інформація, що і в зареєстрованій декларації про початок виконання підготовчих робіт. За повноту і достовірність даних, зазначених у поданій декларації, замовник несе відповідальність за законом.

У разі подання декларації в дозвільний центр останній передає її не пізніше наступного робочого дня до інспекції, яка перевіряє повноту даних, зазначених у декларації, і реєструє її протягом 5-ти р. д. з дня надходження декларації. Після проведення реєстрації один примірник декларації повертається замовнику, другий залишається в зареєструвала її інспекції.

Виконання будівельних робіт на об’єктах, які належать до I – III категорії складності, підключення об’єкта будівництва до інженерних мереж та споруд без реєстрації декларації забороняється. Замовник за виконання будівельних робіт без зареєстрованої декларації несе відповідальність за законом.

Дозвіл на виконання будівельних робіт

Згідно п. 17 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) дозвіл на виконання будівельних робіт видається на безоплатній основі інспекцією за місцезнаходженням об’єкта, а щодо об’єкта, розміщеного на території кількох адміністративно-територіальних одиниць, – Держархбудінспекцією за формою, наведеною в додатку 4 до цього Порядку.

Якщо раніше для отримання дозволу на виконання будівельних робіт заяву Держархбудінспекції подавали і замовник, і підрядчик або уповноважена ними особа (п. 4 Порядку № 1104), то тепер заяву про отримання дозволу за формою, наведеною в додатку 5, має право подати особисто або надіслати рекомендованим листом з описом про вкладення до інспекції за місцезнаходженням об’єкта замовник (його уповноважена особа) (п. 18 нового Порядку).

Відповідно, змінився і пакет документів, які додаються до заяви.Перелік документів, які додаються до заяви для отримання дозволу на виконання будівельних робіт (п. 18 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466)):

• копія документа, що підтверджує право власності або користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіції;

• проектна документація на будівництво, розроблена та затверджена в установленому законодавством порядку;

• копії документів про призначення осіб, які здійснюють авторський і технічний нагляд;

• копії кваліфікаційних сертифікатів, засвідчені в установленому порядку (Подаються з 01.06.2012 р. (крім сертифікатів інженерів технагляду, які подаються з дня набрання чинності даного Порядку));

• копія документа, що підтверджує право власності на будинок чи споруду, або письмова згода його власника на проведення будівельних робіт у разі реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єкта;

• копія ліцензії на право виконання будівельних робіт, засвідчена в установленому порядку (обов’язково подається до 01.06.2012 р.);

• копії документів про призначення осіб, відповідальних за виконання будівельних робіт;

• копії кваліфікаційних сертифікатів, засвідчені в установленому порядку (Подаються з 01.06.2012 р. (крім сертифікатів інженерів технагляду, які подаються з дня набрання чинності даного Порядку)).

Згідно п. 19 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) інспекція протягом 10 р. д. з дня реєстрації заяви приймає рішення про надання дозволу або відмову в його видачі. Раніше Держархбудінспекції на ці процедури і розгляд доданих до заяви документів відводився 1 місяць (п. 5 Порядку № 1104).

Продовження терміну дії дозволу на виконання будівельних робіт за зверненням замовника не більш ніж на один рік (п. 13 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт) у новому Порядку не передбачено.

У разі прийняття рішення про відмову у видачі дозволу на виконання будівельних робіт інспекція протягом 10 р. д. з дня реєстрації заяви надсилає заявнику лист з обгрунтуванням причин відмови.

У пункті 24 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) зазначено, що у разі зміни осіб, відповідальних за проведення авторського і технічного нагляду або відповідальних за виконання робіт, замовник протягом 3 р. д. з дня їх настання звертається до інспекції, що видала дозвіл на виконання будівельних робіт, з повідомленням про зміну даних у виданому дозволі на виконання будівельних робіт.

Повідомлення про зміну даних у виданому дозволі на виконання будівельних робіт складається у двох примірниках, один з яких надсилається до інспекції і у разі надходження до неї є невід’ємною частиною виданого дозволу на будівництво, а другий – залишається у замовника.

Виконання будівельних робіт без подання такого повідомлення не може продовжуватися. Переоформлення дозволу на виконання будівельних робіт здійснюється в порядку, передбаченому для видачі дозволу на будівництво. При цьому під час переоформлення дозволу на виконання будівельних робіт, надходження повідомлення про зміну даних у ньому будівельні роботи продовжують виконуватися. Оскільки дозвіл на будівництво з урахуванням всіх повідомлень про зміни до виданого дозволу на виконання будівельних робіт інспекція видає за зверненням замовника протягом місяця.

Дозвіл на виконання будівельних робіт може бути анульовано інспекцією, яка його видала, у випадках, наведених у п. 26 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466), зокрема, перешкоджанні проведення перевірки посадовими особами інспекції, якщо така перешкода було здійснено протягом одного року після накладення штрафу за зазначене порушення.

Виконання будівельних робіт на об’єктах будівництва, які відносяться до IV і V категорії складності, без дозволу на виконання будівельних робіт або його переоформлення, а також виконання робіт, не зазначених у дозволі на будівництво, вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність за законом.

Вимоги, встановлені п. 30 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466), коли будівництво вважається самовільним, менше на одну причину, раніше встановлену в п. 19 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт: без належним чином затвердженого проекту.

На закінчення відзначимо, що в ст. 37 Закону № 3038 та Порядку виконання підготовчих робіт (затвердженому Постановою № 466) відсутні вимоги, раніше встановлені пунктами 15 і 18 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт:

• порядку повернення і поновлення дії дозволу на виконання будівельних робіт у випадках консервації і розконсервування;

• скасовані (анульовані) дозволу на виконання будівельних робіт за рішенням Держархбудінспекції, зокрема, у випадках систематичного порушення законодавства у сфері будівництва та архітектури під час виконання будівельних робіт і коли протягом 3-х місяців з дня видачі дозволу на будівництво будівельні роботи не розпочато. У разі прийняття рішення про скасування (анулювання) дозволу на будівництво Держархбудінспекція в 10-денний термін повідомляла замовника, підрядника та орган виконавчої влади або місцевого самоврядування про прийняте рішення.

З питань підготовки документів для отримання дозволу на виконання будівельних робіт, звертайтесь:

 Василь Рура

телефони:
Kyivstar +38 (097) 653-73-17
стаціонар +38 (032) 247-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Оскільки практично всі цивільно-правові відносини носять майновий характер, то будь-якому суб’єкту господарювання, та й просто громадянину, рано чи пізно доведеться зіткнутися з процедурою повернення боргу. Ефективність стягнення заборгованості залежить від своєчасності і правильності вибору методу впливу на боржника.Заборгованість може виникнути  як договірна, так і позадоговірна. При виникненні заборгованості з позадоговірних зобов’язань алгоритм дій щодо її стягнення буде аналогічним стягненню заборгованості за зобов’язанням, що виникло з договору, з особливостями, які стосуються надання документів, що доводять наявність заборгованості. Договірна заборгованість виникає в результаті невиконання однією із сторін умов договору, що призводить до виникнення заборгованості. Заборгованості можуть виникати як серед юридичних, так і серед фізичних осіб, з правовідносин, які регулюються сімейним, трудовим й іншими галузями права. Виконання зобов’язання (тобто повернення боргу) можливо у двох формах – добровільно і примусово.  На практиці випадки добровільного виконання вкрай рідкісні, тому що у боржника, зазвичай відсутні будь-які стимули її виконати. Але оперативне реагування може застати зненацька боржника і продемонструє серйозність намірів кредитора щодо стягнення боргів.

Письмова претензія як спосіб стягнення заборгованості

 У багатьох підприємствах-боржниках вважають: якщо кредитор не реагує на прострочення боржника протягом декількох місяців, значить, гроші можна не платити – кредитор міг забути про прострочений зобов’язанні або вирішив не витрачати час і кошти на стягнення боргу.

Для того щоб нагадати боржнику про існування боргу і запропонувати добровільно виконати свої зобов’язання з оплати простроченої заборгованості, необхідно звернутися до нього з письмовою претензією, яка складається у довільній формі відповідно до вимог, зазначених у законі або договорі. Порядок складання претензії встановлений ст. 6 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ): повне найменування і поштові реквізити стягувача заборгованості та підприємства, якому претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти; в) вимоги стягувача заборгованості (дуже важливо, щоб текст претензії містив перелік конкретних порушень, які допустив боржник, з посиланнями на умови договору і норми закону, на яких ґрунтуються вимоги, чітко сформульовані у вигляді конкретної суми); сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити кредитора (претензія повинна містити розрахунок  вимог, також в претензії слід обумовити негативні для боржника наслідки. Так, отримавши претензію, боржник буде чітко розуміти, з чим йому доведеться зіткнутися, якщо він не виконає вимоги, зазначені в ній); перелік документів, які додаються до претензії, а також інші докази.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином завірених копіях.

Згідно зі ст. 7 ГПКУ претензія щодо повернення боргу розглядається в місячний строк, обчислюваний з дня її отримання. Лист з претензією щодо стягнення заборгованості бажано надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення та описом вкладення.

Надсилання претензії з метою стягнення боргу має важливе значення: навіть якщо боржник не погасить суму заборгованості, сам факт направлення йому претензії може допомогти кредитору згодом довести в суді наявність такого боргу, адже відповіді боржника на претензії можуть містити формулювання, що свідчать про визнання ним факту існування заборгованості, факту належного виконання заявником своїх договірних зобов’язань або інші обставини, що мають значення для розгляду справи в суді.

Після того, як претензія спрямована і є всі підстави стверджувати, що боржник з нею ознайомлений, але у визначений строк зобов’язань все ж не виконує, необхідно починати підготовку позову до суду щодо стягнення боргів.

Позовна заява подається до господарського суду в разі виникнення спорів між юридичними особами, підприємцями (ФОПами). Судам загальної юрисдикції підвідомчі справи у спорах щодо стягнення боргу, що виникають з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі про стягнення заборгованості є громадянин.

Часто в договорах як заходи по забезпеченню виконання зобов’язань передбачається неустойка (пеня або штраф) (ст. 546 ЦКУ). Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється або договором, або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551 ЦКУ). Якщо підлягає сплаті неустойка явно не відповідає наслідків порушення зобов’язання або за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд, враховуючи положення ч. 3 зазначеної вище норми ЦКУ, має право її зменшити. Виходячи з цього, розмір неустойки не повинен перевищувати розміри самого боргу. Також слід звернути увагу на те, що згідно п.6 ст. 232 ГКУ “нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано”.  Таким чином, стягнути штрафні санкції більше, ніж за 6 міс.  від дня, коли зобов’язання мало бути виконано не можливо. Не слід забувати і про те, що щодо штрафних санкцій (крім основної суми боргу) встановлено спеціальний строк позовної давності – 1 рік.

Примусове виконання (безпосередньо стягнення заборгованості)

Якщо всі вимоги позивача документально підтверджені і відповідач не надав будь-яких заперечень по суті, або представив, але суд їх не прийняв, останнім виноситься рішення про стягнення заборгованості. Наступним етапом буде виконавче провадження у справі про стягнення заборгованості відповідно до Закону про виконавче провадження.

Після набрання рішенням суду законної сили останній повинен видати виконавчий лист або на прохання стягувача направити його для виконання до відповідної державної виконавчої служби.

Державному виконавцю необхідно направити (цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення) або подати особисто виконавчий лист і заява з проханням порушити щодо боржника виконавче провадження. Після цього пристав виносить постанову про порушення виконавчого провадження, у якому встановлює строк для добровільного виконання боржником вимог.

Також необхідно відзначити, що на всіх стадіях судового процесу щодо стягнення боргу можливий варіант врегулювання спору між сторонами за допомогою мирової угоди.

Судова практика стягнення боргів

Судова практика з розгляду справ про стягнення заборгованості в більшості випадків є позитивною. При достатній наявності доказової бази з боку позивача домогтися визнання боргу боржником в судовому порядку не складно. Основні труднощі виникають при процедурі стягнення за участю виконавчої служби, але і в цьому випадку не варто впадати у відчай. У процесі стягнення заборгованості, враховуючи матеріальний стан боржника, можливі варіанти погашення заборгованості (наприклад, постанова ВГСУ від 01.10.08 р. у справі № 9/450-06 про можливість погашення заборгованості c розстрочкою, щомісячними рівними платежами, а також постанови ВГСУ від 07.10 .09 р. по справі № 4-29/368-07-8844, від 25.04.10 р. у справі № 2-11/1203-2009). Також можливі варіанти реструктуризації боргу або ж мирове врегулювання спору щодо повернення боргу.

Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що стягнення заборгованості досить складний і трудомісткий процес, але участь у ньому кваліфікованих професіоналів дозволить досягти позитивного результату.

Для підготування претензії та судового стягнення боргу, звертайтесь:

Тарас Бачинський, телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Оскарження рішень контролюючих органів – оскарження платником податку податкового повідомлення – рішення про визначення сум грошового зобов’язання платника податків або будь-якого рішення контролюючого органу в порядку і строки, які встановлені цим Податковим кодексом за процедурами адміністративного оскарження, або в судовому порядку. Отож, можливі два варіанти оскарження повідомлення-рішення: в адміністративному порядку (тобто в саму податкову інспекцію) та через суд.

Процедура адміністративного оскарження рішення податкової

Згідно ст. 56 Податкового кодексу України (надалі – ПКУ) платник податків подає скаргу до податкових органів у письмовій формі (та у разі потреби – з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується. Якщо скарга залишена без задоволення або задоволена частково, платник податків має право протягом наступних 10 календарних днів, що настають за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, завернутись зі скаргою до Державної податкової адміністрації України.

Одночасно з поданням скарги до податкового органу вищого рівня платник податків зобов’язаний повідомити ДПІ, яке прийняло оскаржуване рішення, про його оскарження.

Після подання письмового оскарження податкового повідомлення-рішення, податковий орган вищого рівня зобов’язаний розглянути скаргу платника податків та направити на його адресу вмотивоване рішення протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги. Прийняте за результатами розгляду скарги рішення податковий орган вищого рівня направляє платнику податків поштою з повідомленням про вручення або надає під розписку

Раніше, до прийняття ПКУ платник податків мав право звертатися зі скаргою про перегляд рішення до податкової інспекції, яка прийняла податкове повідомлення-рішення, а якщо скарга не задоволена – до інспекції вищого рівня. Тепер же згідно ПКУ необхідно звертатися відразу до вищої інстанції – для податкових інспекцій, які винесли  повідомлення-рішення – це державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим (АРК), областях, містах Києві та Севастополі, для яких у свою чергу вищим податковим органом є Державна податкова адміністрація України (в Києві). На нашу думку, ці зміни щодо процедури оскарження рішень податкових органів є позитивними, оскільки подання скарги до того ж самого органу (податкової того ж рівня), який виніс податкове рішення не є зовсім логічним.

У разі, якщо до закінчення перевірки або протягом трьох робочих днів з дня отримання акта перевірки платник податків не надає посадовим особам органу ДПС документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. Це означає, що документи, які не надавались платником податків під час перевірки, не будуть братись до уваги при розгляді скарги на прийняте податковим органом рішення. По суті можна оскаржити лише саме трактування податковою цих документів та правильності застосування податкового законодавства.

Якщо прийняте за скаргою рішення не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом продовженого строку, то така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга, подана протягом зазначеного десятиденного строку, зупиняє виконання платником податків грошових зобов’язань, визначених у податковому повідомленні-рішенні (рішенні), на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу до дня закінчення процедури адміністративного оскарження. Протягом зазначеного строку податкові вимоги з податку, що оскаржується, не надсилаються, а сума грошового зобов’язання, що оскаржується, вважається неузгодженою.

Судове оскарження рішення податкової

ст. 56.18 ПКУ передбачено, що з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання у будь-який момент після отримання такого рішення. Із змісту ст. 102 ПКУ випливає, що платник податків може звертатися до суду з вимогою щодо протиправності податкового повідомлення-рішення протягом 1095 днів з моменту отримання такого рішення. У разі коли платником податків до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, строк звернення до суду продовжується на строк, що фактично пройшов з дати звернення платника податків із скаргою до податкового органу до дати отримання (включно) таким платником податків остаточного рішення ДПАУ, прийнятого за результатами розгляду скарги. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.
Таким чином, ПКУ встановлено, що з дня закінчення процедури адміністративного оскарження грошове зобов’язання вважається узгодженим і підлягає сплаті до бюджету платником податків протягом наступних 10 днів. Після спливу 10-денного строку, якщо грошове зобов’язання не було сплачено, то воно вважається податковим боргом і на його суму нараховується пеня. Податковий борг може бути стягнутий податковим органом в примусовому порядку. Платник податків з дня закінчення процедури адміністративного оскарження має право протягом наступних 1095 днів звернутись до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. На час судового розгляду податкове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. Як бачимо, платнику податків, щоб уникнути податкового боргу, доречно звернутись до адміністративного суду з відповідним позовом протягом наступних 10 днів з дня закінчення процедури адміністративного оскарження.

Але як бачимо, в ПКУ встановлені різні строки судового оскарження рішення податкових органів – 2 міс. і 1095 днів. Виходячи із судової практики та листа Вищого адміністративного суду України -від 10.02.2011 р. N 203/11/13-11  судам слід керуватися ст. ПКУ 56.21: у разі, коли норма Податкового Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі ПКУ, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

 Якщо платник податків до початку процедури адміністративного оскарження або протягом цієї процедури звертається з відповідним позовом до суду, то податкове повідомлення-рішення не підлягає адміністративному оскарженню, а розпочата процедура адміністративного оскарження припиняється.

Таким чином,  можна пройти всі процедури оскарження (включаючи податкову), а тоді подати в суд, а можна відразу оскаржити повідомлення-рішення до суду.

З питань оскарження рішення податкової, звертайтеся:

Бачинський Тарас

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Спільна сумісна власність подружжя

Спільна сумісна власність подружжя – це майно, набуте подружжям за час шлюбу.

Сімейний кодекс України у ч. 2 ст. 60 встановлює: “Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя”.

Отже, до спільної сумісної власності подружжя належать не лише речі, придбані подружжям, чи одним із них за час перебування у шлюбі, але й майнові права, що належать подружжю, грошові внески до кредитних установ, права на страхові суми, корпоративні права тощо. При цьому для спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім’я кого з подружжя придбане майно, важливим є тільки те, що майно придбане під час перебування подружжя в зареєстрованому шлюбі.

Чоловік і жінка мають рівні права володіння, користування і розпорядження спільною сумісною власністю. Режим спільної сумісної власності подружжя означає, що чоловік і жінка мають право розпоряджатися таким майном тільки за їх взаємною згодою. Водночас Сімейний кодекс України допускає відступ від правила рівності прав подружжя на користування, володіння та розпорядження спільним майном, що визначається домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного кодексу України).

Роздільна власність подружжя

До роздільного майна подружжя належить майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, а також майно, що хоч і набуте під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте придбане за кошти, що належать особисто одному з подружжя.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування, хоча вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

За Сімейним кодексом України, якщо майно, що є роздільною власністю одного з подружжя, під час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності завдяки діям іншого з подружжя або їх обох, то таке майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Або, якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за  ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний  від  цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя

Крім того, суд може визнати роздільною власністю подружжя майно, нажите кожним із них під час їхнього роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбних відносин незважаючи на те, що шлюб не був розірваний у встановленому законом порядку.

Поділ спільного майна подружжя

Сімейний кодекс України детально визначає всі питання матеріальних правовідносин подружжя.

Для того, щоб правильно зорієнтуватися, яким чином буде поділено майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, слід знати основні норми права і, головне, правильно їх розуміти.

Отже, майно, яке подружжя або один з них бажає розділити має бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто набуте під час шлюбу. Слід зазначити, що термін «подружжя» має місце коли чоловік та жінка перебувають у шлюбі чи проживають однією сім’єю, ведуть спільне господарство та спільний бюджет.

Частиною 1 статті 61 Сімейного кодексу України визначено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Цивільний кодекс України також дає нам роз’яснення що таке майно, а саме майном, як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

До об’єктів права спільної сумісної власності подружжя відносяться:

жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, акції, цінні папери, транспортні засоби, статутні фонди, банківські вклади.

08.02.2011 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», згідно якого квартири, приватизовані одним із подружжя під час шлюбу, та земельні ділянки, надані безоплатно одному з подружжя, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тут варто зазначити, що закріплення певного нерухомого або рухомого майна лише за одним з подружжя не означає, що інший з подружжя не має на нього права. Тому, незалежно від реєстрації майна на ім’я одного з подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах.

Поділ майна подружжя може відбутися двома способами.

1. Досягнення взаємної згоди між подружжям про поділ майна, тобто поділ майна подружжя на підставі договору, який посвідчується нотаріусом і в якому зазначається порядок поділу всього майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо подружжя не може дійти згоди щодо поділу спільного сумісного майна застосовується другий спосіб, який полягає у вирішенні спору судом. Рішення суду, що набрало законної сили визначає, яким саме чином слід поділити майно подружжя, воно має силу закону і підлягає обов’язковому виконанню.

Поділ спільного майна подружжя за договором

Як наголошувалося чоловік і жінка можуть поділити спільне майно за взаємною згодою і оформити таку згоду договором, не вдаючись до судового порядку поділу спільного майна подружжя. Однак, при укладанні договору про поділ спільного майна подружжя, чоловік і жінка не зобов’язані дотримуватися принципу рівності часток у спільному майні, а розмір частки кожного з подружжя може визначатися угодою між ними.

Положення про поділ майна подружжя можуть також міститися в шлюбному контракті, проте умови шлюбного контракту не можуть погіршувати положення кожного з подружжя в порівнянні з законодавством України. Відповідно Сімейному кодексу України укладення шлюбного контракту дозволяється як до, так і після реєстрації шлюбу. Однак згаданий Кодекс встановлює, що шлюбний контракт не може ставити одного з подружжя у вкрай невигідне матеріальне становище, а також забороняє передавати у власність одного з подружжя за шлюбним договором нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас новий Сімейний кодекс України прямо передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя в спільній власності: “У випадку поділу спільного майна подружжя частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором” (ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу).

Поділ спільного майна подружжя в судовому порядку

У випадку, коли подружжя не може дійти згоди щодо поділу їх спільного майна, це питання може вирішуватися судом. При поділі спільного майна подружжя суд виходить із засади рівності часток подружжя у спільному майні, закріпленої ст. 70 Сімейного кодексу

Водночас законодавство України про шлюб та сім’ю надає суду право відступити від засади рівності часток подружжя, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, а також з огляду на інтереси неповнолітніх дітей або інтереси іншого з подружжя, що заслуговують на увагу. Однак практика свідчить про досить незначний відступ від принципу рівності часток подружжя, що, як правило, застосовується у випадках присудження дещо більшої частки непрацездатному члену подружжя, чи тому з подружжя, на вихованні якого залишається неповнолітня дитина чи неповнолітні діти.

Відповідно Сімейного кодексу України при поділі спільного майна подружжя суд може поділити майно в натурі, Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна; поділити речі між подружжям з урахуванням їх вартості, або присудити частину майна в натурі одному з подружжя, а іншого зобов’язати компенсувати вартість його частки грішми. Останній спосіб поділу спільного майна застосовується судами, як правило, у випадку, коли подружжя ділить квартиру, будинок, інше нерухоме майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Сімейний кодекс України встановлює, що присудження одному з подружжя грошової компенсації за його частку в спільному майні, зокрема, у випадках поділу нерухомого майна, допускається лише за наявності згоди другого з подружжя, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Судова практика у справах про поділ спільного майна подружжя

Само  по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності  подружжя  на  майно,  набуте  за  час шлюбу.  Проте  розпорядження  таким  майном після розірвання шлюбу здійснюється  колишнім  подружжям  виключно  за  взаємною   згодою відповідно  до  положень ЦК,  оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном,  що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями  69-72  СК та ст. 372  ЦК.  Вартість майна,  що підлягає поділу,  визначається за погодженням між подружжям,  а при недосягненні згоди – виходячи  з дійсної його вартості.

Якщо шлюбним договором  змінено  передбачений  законом  режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя враховуються умови такого договору. При цьому слід мати  на  увазі,  що положення шлюбного  договору,  що  ставлять  одного  з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище,  порушують його права та інтереси,  на вимогу такої сторони за рішенням  суду можуть бути   визнані   недійсними   з  підстав,  установлених  ЦК.

При вирішенні  спорів  між  подружжям  про  майно,   необхідно встановлювати  обсяг  спільно  нажитого  майна,  наявного  на  час припинення спільного ведення господарства,  з’ясовувати джерело  і час  його  придбання.  Спільною  сумісною  власністю подружжя,  що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна,  за винятком тих,  які згідно із  законом  не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того,  на ім’я кого з  подружжя  вони  були  придбані  чи  внесені грошовими  коштами,  якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя,  зокрема,  можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них,  продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби;  грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному,  дачно-будівельному,  гаражно-будівельному кооперативі;  грошові суми та майно,  належні подружжю  за  іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо.

До складу майна,  що підлягає поділу включається загальне майно подружжя,  наявне у нього на час розгляду справи,  та те, що знаходиться  у  третіх  осіб.  При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями,  що виникли  в інтересах сім’ї.

Не належить до спільної сумісної  власності  майно  одного  з подружжя,  набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але  за  кошти,  які  належали  одному  з подружжя особисто;  речі індивідуального користування,  в тому  числі  коштовності,  навіть якщо  вони  були  придбані  за  рахунок  спільних коштів подружжя; кошти,  одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала  особі,  а  також  як відшкодування завданої їй моральної шкоди;  страхові суми,  одержані за обов’язковим або  добровільним особистим  страхуванням,  якщо  страхові  внески  сплачувалися  за рахунок коштів,  що були особистою власністю  кожного  з  них.  Що стосується премії,  нагороди,  одержаних за особисті заслуги,  суд може визнати за другим з подружжя право на їх  частку,  якщо  буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця  не  є  об’єктом  спільної  сумісної  власності подружжя.

Інший із  подружжя  має  право  тільки  на  частку  одержаних доходів від цієї діяльності.

Якщо за  час  окремого  проживання  подружжя після фактичного припинення  шлюбних  відносин  спільне  майно  його   членами   не придбавалося,  суд може визнати особистою приватною  власністю  дружини,  чоловіка  майно, набуте  кожним  з  них  за  цей період та за вказаних обставин,  і провести  поділ  тільки  того  майна,  що  було  їхньою   спільною власністю до настання таких обставин.

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
 телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Місце відкриття спадщини

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна (частина перша та друга ст. 1221 Цивільного кодексу України).

При цьому, необхідно мати на увазі, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частини перша та друга статті 1220 Цивільного кодексу України).

Право на спадкування

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування отримують спадкоємці за законом в порядку черговості, визначеною у статтях 1261 – 1265 цього Кодексу (частини перша та друга статті 1223 Цивільного кодексу України).

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли спадкоємцями укладено договір про зміну черговості права на спадкування.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Така заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника, а заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

Строки для прийняття спадщини

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом цього строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. У разі відсутності такої згоди за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Відмова від прийняття спадщини

Спадкоємці мають право на відмову від прийняття спадщини, тобто спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Заява про відмову від прийняття спадщини також подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування, а неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

ЗРАЗКИ ЗАЯВ

- про відмову від прийняття спадщини

- про прийняття спадщини за законом

- про прийняття спадщини за заповітом

- про видачу свідоцтва спадкоємцям, які прийняли спадщину

Судові спори у сфері спадкування

Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України (далі – ЦК), законами України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII “Про нотаріат”, від 23 червня 2005 року N 2709-IV “Про міжнародне приватне право”, іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з’ясується, що має місце спір про право, суд на підставі частини шостої статті 235 Цивільного процесуального кодексу України далі – ЦПК) залишає заяву без розгляду та роз’яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнане недійсним тільки у судовому порядку. Зацікавлена особа, яка вважає, що її право на спадкування порушено, може звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним виданого свідоцтва про право на спадщину. У статті 1301 ЦК України зазначено, що підставою визнання недійсним виданого свідоцтва про право на спадщину є отримання його особою, яка не мала права на спадкування.

Законодавець передбачає, що не мають права на спадкування особи, які зазначені в ст. 1224 ЦК України, які є спадкоємцями, однак повинні бути усунені від права на спадкування. Це особи, які позбавили життя спадкодавця, чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, скасувати його або внести зміни до нього. Позбавлені права спадкування за законом батьки після дитини щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина буде встановлена у судовому порядку. Це положення розповсюджується на всіх спадкоємців, в тому числі і на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України). Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими визнаний у судовому порядку недійсним. Свідоцтво про право на спадщину по заповіту може бути визнано недійсним, якщо у судовому порядку буде визнано недійсним заповіт.

Платежі за оформлення спадщини

Державне мито

Якщо Ви оформляєте в державній нотаріальній конторі свої спадкові права, то відповідно до вимог чинного законодавства Вам необхідно сплатити наступні платежі.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України “Про нотаріат”, за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.

Розмір ставок державного мита за видачу свідоцтв про право на спадщину та пільги щодо його сплати встановлені Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.1993 № 7-93 (із змінами і доповненнями).

Так, за видачу свідоцтва про право на спадщину стягується державне мито у розмірі, встановленому підпунктом “ж” пункту 3 статті 3 зазначеного Декрету.

Пільги

Пільги щодо сплати державного мита передбачені статтею 4 вищезазначеного Декрету.

Зокрема, від сплати державного мита звільняються громадяни за видачу їм свідоцтва про право на спадщину:

- на житловий будинок, квартиру, що належала спадкодавцеві на праві приватної власності, якщо вони проживали в цьому будинку, квартирі протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця;

- на майно осіб фермерського господарства, якщо вони є членами цього господарства;

- неповнолітні спадкоємці.

Крім того, від сплати державного мита за вчинення нотаріальних дій, в тому числі і за видачу свідоцтва про право на спадщину, звільняються громадяни:

- віднесені до першої та другої категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

- віднесені до третьої категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживали до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного (обов’язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов’язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років;

- віднесені до четвертої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно працюють і проживають або постійно проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що за станом на 01.01.1993 вони прожили або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

- інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

- інваліди I та II групи.

Плата за додаткові послуги правого характеру

Одночасно зазначаємо, що за надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також технічного характеру справляється окрема плата у розмірах, що встановлюються Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юстиції. Кошти, одержані від надання таких додаткових послуг, спрямовуються до Державного бюджету України (частина 2 статті 19 Закону України “Про нотаріат”).

Пунктом 10 Примірного положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 04.01.1998 № 3/5, передбачено, що від сплати за надання правової допомоги звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни; інваліди 1-ї та 2-ї груп; громадяни – за надання їм правової допомоги, необхідної для призначення та одержання державних допомог та пенсій, фонди підтримки індивідуального житлового будівництва на селі (республіканський, обласні, міський) – за надання їм правової допомоги при посвідченні договорів іпотеки.

Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами і не належать до вчинюваної нотаріальної дії, провадиться за домовленістю сторін (стаття 31 Закону України “Про нотаріат”).

Указом Президента України від 10.07.1998 № 762/98 “Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій” було встановлено, що розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії».

СПАДКОВИЙ РЕЄСТР

З метою підвищення рівня захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб, наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 № 51/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 07.04.2005 № 33/5), зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07.04.2005 за № 373/10653, створено Спадковий реєстр.

Плата за внесення записів та видачу витягів зі Спадкового реєстру

Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 07.04.2005 № 33/5 “Про запровадження Спадкового реєстру та внесення змін і доповнень до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України”, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07.04.2005 за № 373/10653 (із змінами і доповненнями) встановлено, що за внесення до Спадкового реєстру одного реєстраційного запису про посвідчення, зміну або дублікат заповіту з видачею про це витягу стягується плата у розмірі сорока шести гривень сімдесяти п’яти копійок з урахуванням ПДВ; за внесення до Спадкового реєстру одного реєстраційного запису про посвідчення або дублікат спадкового договору; свідоцтво або дублікат свідоцтва про право на спадщину з видачею про це витягу стягується плата у розмірі тридцяти чотирьох гривень з урахуванням ПДВ; за перевірку наявності чи відсутності заповіту та спадкового договору з видачею про це витягу, а також за перевірку наявності чи відсутності заведеної спадкової справи з видачею про це витягу стягується плата у розмірі тридцяти чотирьох гривень з урахуванням ПДВ.

Категорії громадян, що звільняються від плати за звернення до Спадкового реєстру

Відповідно до пункту 5.4 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 № 51/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 07.04.2005 № 33/5), інваліди I та II груп, інваліди Великої Вітчизняної війни та прирівняні до них особи звільняються від сплати коштів за всі звернення до Спадкового реєстру.

Із звільненням від плати здійснюється внесення до Єдиного реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину на користь громадян, віднесених до першої категорії потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, непрацездатних за віком, дітей-сиріт та держави.

Із звільненням від плати здійснюється внесення до Спадкового реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину на користь громадян, віднесених до першої категорії потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, непрацездатних за віком, дітей-сиріт та держави.

Від сплати коштів за внесення до Спадкового реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину звільняються громадяни, що успадковують майно осіб, які загинули при захисті України, у зв’язку з виконанням інших державних чи громадських обов’язків або з виконанням обов’язку громадянина щодо врятування життя людей, охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю, охорони приватної власності або колективної чи державної власності, а також осіб, реабілітованих у встановленому порядку.

Крім того, згідно частини третьої статті 34 Закону України “Про нотаріат” і пункту 5 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 за № 283/8882, тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів.

Витрати, пов’язані з використанням бланків, відшкодовують особи, щодо яких або в інтересах яких вчинені нотаріальні дії (підпункт 10.6. пункту 10 Прикінцевих положень Порядку ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 04.11.2009 № 2053/5 “Про організаційні заходи з постачання, зберігання, обігу, обліку спеціальних бланків нотаріальних документів і звітності про їх використання”, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.11.2009 за № 1043/17059).

На сьогодні вартість одного спеціального бланка нотаріальних документів становить 12 грн. 60 коп.

За перевірку справжності спеціальних бланків нотаріальних документів за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з видачею про це інформаційної довідки встановлено плату у розмірі 1 грн. з урахуванням ПДВ. За видачу скороченого витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів встановлено плату у розмірі 1 грн. 50 коп. з урахуванням ПДВ (наказ Міністерства юстиції України 18.02.2010 № 334/5 “Про затвердження розміру плати за користування Єдиним реєстром спеціальних бланків нотаріальних документів та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України”).

Зв’язок

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
 телефони:
Kyivstar             +380972184275
UMC             +380504317084
стаціонар             +38(0322)47-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Процедура скасування судового наказу в цивільному судочинстві була предметом дослідження багатьох вітчизняних вчених. Умовно їх можна поділити на два табори, де одні вчені вказують, що заява про скасування судового наказу не повинна обґрунтовуватися боржником з посиланням на докази , а інші вчені їм заперечують та схвалюють доцільність даного правила. Виходячи з цього, метою даної статті є визначення порядку скасування судового наказу, який був закріплений в ЦПК України до та після судово-правової реформи 2010 року у контексті природи наказного судочинства по цивільним справам, виходячи з аналізу сучасної судової практики.

До судової реформи 07.07.2010 року порядок скасування судового наказу був простий і залишався незмінним впродовж 6 років з дня вступу в силу ЦПК України у вересні 2005 року. Зокрема, при розгляді справ наказного провадження скасування судового наказу проводив суд, що його виніс, оскільки не була передбачена можливість вимагати перевірки правильності судового наказу вищестоящою інстанцією. Після видачі судового наказу його копію разом із заявою стягувача та доданими до неї документами суд зобов’язаний був невідкладно направити боржникові рекомендованим листом. Самому стягувачу в ухвалі суду роз’яснювалося право в разі заперечення проти видачі судового наказу подати до суду заяву про його скасування на протязі 10-ти днів з дня отримання судового наказу. В разі надходження від боржника заяви про скасування судового наказу в межах встановленого строку суд, без виклику сторін справи, безумовно повинен був винести ухвалу про його скасування (ст.106 ЦПК України).

Як відзначали окремі вчені «…незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він оспорює документально підтверджене право кредитора на стягнення з нього грошової суми або витребування рухомого майна». Така позиція науковців підтверджувалася узагальненням практики, яке свого часу був провів Верховний Суд України за результатами розгляду справ наказного провадження, де було зазначено, що «…більшість судів скасовує видані судові накази незалежно від обґрунтованості заперечень боржника, … оскільки на стадії розгляду заяви про скасування судового наказу суд не повинен досліджувати докази».

Саме така легкість скасування судового наказу викликала незадоволення існуючим механізмом його спростування з боку ряду вітчизняних вчених, які вважали, що заявник повинен вказувати у чому полягає неправильність судового наказу та наводити докази на підтвердження своїх вимог. Зокрема, окремі вчені – С.Я. Фурса та Т.В. Цюра – ще до введення у дію нового ЦПК України прямо вказували «…для скасування судового наказу необхідно надавати докази до набрання останнім законної сили, оскільки в новому ЦПК не зазначено про необхідність обґрунтування заперечень проти судового наказу і не вказано основних властивостей таких доказів, то можна прогнозувати, що достатньо будь-яких доказів. …вважаємо, що необхідно боржнику надавати не тільки копію судового наказу, а й копії документів, за якими даний наказ постановлено, що узгоджуватиметься із ст.120 нового ЦПК і надасть можливість боржнику обґрунтовано відповідати на вимоги заявника». Автори посібника з цивільного процесу за редакцією С.С. Бичкової зазначали, що боржник, подаючи заяву про скасування судового наказу, повинен підтвердити за допомогою доказів існування спору про право, що і обумовить неможливість розгляду справи у наказному порядку. В цілому побоювання вчених, які вважали, що необхідно мотивувати заяву про скасування судового наказу і підтверджувати її доказами зводилися до того, що боржник буде зловживати наданим йому правом на скасування судового наказу, що в свою чергу затягне вирішення питання захисту прав заявника, якому потрібно буде вже звертатися до суду за правилами позовного провадження. У липні 2010 року законодавці офіційно закріпили у чинному законодавстві України позицію даних вчених: відредагована ст.105 та добавлена ст.1051 ЦПК закріпили необхідність обґрунтування заяви про скасування судового наказу з посиланням на докази.

Наразі процедура скасування судового наказу в цивільному процесі радикально видозмінилася, виходячи із зроблених нововведень.

Після видачі судового наказу він, разом із заявою стягувала та доданими до неї документами, на наступний день надсилається рекомендованим листом з повідомленням боржнику (ч.1-2 ст.104 ЦПК). Це робиться для того щоби боржник міг реалізувати своє право на скасування судового наказу. Саме від дати отримання, а не від дати надсилання документів у боржника є десять днів щоби написати заяву про скасування судового наказу (ч.1 ст.105 ЦПК).

ЦПК України детально регламентує реквізити даної заяви у ст.105, де новелою є зазначення у ній обставин, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача з посиланням на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення. Інакше кажучи, боржник повинен посилатися на певні юридичні факти, які свідчать про необґрунтованість вимог стягувача та вказувати якими доказами ці факти підтверджуються.

Якщо заява про скасування судового наказу не буде містити у собі обґрунтування заперечення боржника або посилання на докази, то суд залишає її без руху та встановлює строк для виправлення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів (ч.6 ст.105 ЦПК).

При подачі заяви про скасування судового наказу до суду з дотримання встановленої процедури, виноситься в межах одного дня ухвала про її прийняття (ч.4 ст.1051 ЦПК), яка разом з повідомленням про час і місце розгляду такої заяви надсилається сторонам наказного провадження також у межах одного дня (ч.5 ст.1051 ЦПК). Дана заява відкрито розглядається у судовому засіданні на протязі 10 днів.

Принципово важливим є те, за якими правилами відбувається розгляд такої заяви. З аналізу ч.7 ст.1051 ЦПК випливає, що у судовому засіданні при розгляді заяви про скасування судового наказу зачитується її зміст та заслуховується думка осіб, які беруть участь у розгляді справи. Після чого суддя повинен вирішити: залишити заяву без задоволення або скасувати чи змінити судовий наказ.

Якщо аналізувати вище описану змінену процедуру скасування судового наказу, виходячи з природи наказного судочинства та судової практики розгляду заяв про скасування судового наказу, очевидним є не вдалість сформульованого законодавцем механізму скасування судового наказу, який не тільки ускладнює, але і затягує вирішення справ наказного характеру.

По-перше, за своєю юридичною природою наказне провадження виступає спрощеним видом цивільного судочинства, де за рахунок економії у процесуальних діях суд повинен задовольнити безспірну вимогу стягувача.

Висновок про безспірність вимог випливає з аналізу підстав, за якими суд може відмовити прийнятті заяви про видачу судового наказу. Зокрема, серед таких підстав у ст.100 ЦПК називається така підстава як «із заяви і поданих документів вбачається спір про право». Якщо від боржника вимагати обґрунтування заяви про скасування судового наказу із підтвердженням зазначених ним фактів певними доказами, то як фактично, так і формально виникає між сторонами спір про право. Така властивість розглядуваної справи повинна бути притаманна тільки справам позовного, але не наказного характеру. Як вказує М. Свідерська, безспірні вимоги заявника у наказному провадженні випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин. Якщо боржник їх оспорює (обґрунтовано чи ні), то суд не повинен вирішувати даний спір про право, оскільки це буде суперечити природі самого наказного провадження.

Виходячи з вищенаведеного, можна констатувати певну непослідовність законодавця: спочатку він вказує, що вимога стягувача не повинна містити у собі спору про право, а потім, коли такий спір виникає у зв’язку із подачею заяви про скасування судового наказу законодавець вказує суду на необхідність його розгляду.

По-друге, якщо аналізувати правила розгляду заяви про скасування судового наказу, то можна констатувати, що ЦПК не зобов’язує боржника подавати докази на підтвердження наявності чи відсутності тих фактів, які обґрунтовують його заперечення проти вимог заявника. Зокрема, заява про скасування судового наказу повинна містити посилання на докази, але до неї не потрібно подавати докази.

Якщо аналізувати практику винесення ухвал суду про скасування судового наказу, то можна побачити, що у судовому засіданні абсолютно не відбувається дослідження доказів з боку сторони боржника. Згідно ст.1051 ЦПК головуючий, при розгляді заяви про скасування судового наказу зачитує текст такої заяви та заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі. Жодних інших процесуальних дій у порядку розгляду такої заяви чинний ЦПК не вимагає. Отже, доведення обставин справи, які обґрунтовують заперечення боржника за змістом ст.1051 ЦПК не вимагається. Це положення прямо підтверджується судовою практикою, де судді скасовують судові накази не тільки без дослідження доказів з боку сторони боржника, а також у відсутність самих сторін, виходячи тільки з мотивів заяви .

Окремі судді, не дивлячись на те, що чинне цивільне процесуальне законодавство не вимагає цього, починають встановлювати по суті обставини справи, про які стверджує сторона боржника через дослідження поданих ним доказів; пропонують сторонам подати інші докази, які є у них; цікавляться чи не має потреби такі докази за допомогою суду витребувати й т.д. І після серії таких процесуальних дій потім констатують – «…доводи викладені боржником у його заяві потребують додаткового дослідження, а тому судовий наказ необхідно скасувати». Очевидно, якщо судді при розгляді заяв про скасування судового наказу почнуть витребувати за клопотанням сторін докази, викликати свідків та вчиняти інші процесуальні дії направлені на збір доказового матеріалу за межами судового засідання, то наказне судочинство з спрощеного перетвориться у звичайне позовне, але з обмеженими можливостями для самих сторін. З іншого боку недоцільно вчиняти всі вище описані процесуальні дії, щоби потім констатувати, що стягувач може звернутися із позовною заявою до суду.

Отже, якщо чинне законодавство не вимагає доказувати, а тільки обґрунтовувати чому необхідно судовий наказ скасувати, то цілком логічним є запитання, а навіщо обґрунтовувати, якщо це судом взагалі не перевіряється за допомогою доказів. Законодавець у вирішенні цього питання ніби зупинився на півдорозі.

По-третє, новелою для наказного провадження стала можливість, якщо не була задоволена заява про скасування судового наказу оскаржити таку ухвалу суду першої інстанції до вищестоящого суду. Розгляд такої скарги відбувається за звичайними правилами, які передбачені для провадження у суді апеляційної інстанції без винятків. Звідси виходить, що сторони наказного провадження формально опиняються у ситуації сторін позовного провадження.

Апеляційна інстанція може не тільки задовольнити чи відхилити апеляційну скаргу на ухвалу суду про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення, але і направити справу на повторний розгляд до суду першої інстанції . Можливість винести спір про право у наказному провадженні на розгляд до суду апеляційної інстанції повністю нівелює таку властивість наказного судочинства як оперативність.

Якщо виходити з вище описаних аргументів, то можна констатувати, що механізм скасування судового наказу, який був видозмінений за судово-правовою реформою 2010 року набагато більше зблизив наказне провадження з позовним. Між боржником та стягувачем практично відбувається змагання у судовому засіданні як у першій, так і апеляційній інстанції, що обумовлює вирішення судом спору про право. Мало того, враховуючи можливість залишення заяви про скасування судового наказу без руху, виклик сторін наказного провадження в судове засідання для розгляду такої заяви, апеляційне оскарження ухвали суду про незадоволення заяви про скасування судового наказу, повноваження суду апеляційної інстанції направити справу на повторний розгляд до суду першої інстанції можна з очевидністю констатувати не тільки наскільки ускладнилася процедура скасування судового наказу, але й наскільки вона затягнута у часі. У свою чергу це повністю перекреслює ті причини, якими законодавець керувався, запроваджуючи наказне провадження у цивільному процесі в 2004 році.

Наказне судочинство виступає собою провадження у безспірних справах, де вимоги заявника мають бути очевидними у вирішенні і документально підтвердженими. Саме тому, на нашу думку, вимагати від боржника аргументувати заяву про скасування судового наказу з посиланням на докази і, як наслідок, наділяти можливістю суд першої інстанції її розглядати у судовому засіданні за участі сторін є недоречним. Необхідно повернутися до того механізму скасування судового наказу, який був закріплений у законодавстві до 07.07.2010 р. В інакшому разі наказне судочинство як оперативна форма розгляду цивільних справ повністю себе дискредитує та позбавить заінтересованих осіб альтернативного і привабливого варіанту захисту своїх суб’єктивних прав. І не варто побоюватися того, що легкість скасування судового наказу за до реформеним порядком приведе до зловживання у цій сфері. Як підтверджує судова статистика у першому півріччі 2010 року було видано 154,4 тис. судових наказів, з яких було скасовано за заявами боржників 10,9 тис. (7,05 %). Все-таки не варто забувати про ті «мінуси», які буде мати боржник, який зумовить звертатися стягувача з позовною заявою до суду.

З питаня написання заяв про скасування судового наказу  звертайтесь:

Василь Рура

телефони:

Kyivstar +38 (097) 653-73-17

стаціонар +38 (032) 247-35-44

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням(ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).

Вивчення судової практики про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дозволило зробити висновок про неоднаковість застосування суддями норм ст.ст. 71,72, 107 ЖК УРСР, відсутність єдиного розуміння закону щодо розмежування правовідносин, що регулюються нормами ЖК УРСР та ЦК України, зокрема щодо сервітутного (речового) характеру права користування чужим жилим приміщенням, невірну оцінку характеру стосунків між учасниками процесу, обставини вселення та інше, тобто неповне з’ясування обставин справи, що призводить до помилкового застосування закону.

Необхідно враховувати, що задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням можливий лише у відношенні тієї особи, яка вже набула права користування конкретним житловим приміщенням, вселилась в нього в установленому порядку у якості члена сім’ї наймача, члена ЖБК або члена сім’ї власника квартири чи будинку, однак певний час без поважних на то причин в ньому не мешкає, тобто не використовує житло за цільовим призначенням – для проживання.

При цьому принципове значення має розмежування гарантій прав на житло, які надаються громадянам у разі їх тимчасової відсутності, встановлені ЦК України для осіб права яких охороняються нормами про речеві права, і відповідно ЖК УРСР для громадян, які проживають у державному чи комунальному житловому фонді.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає володіння, користування, розпорядження, та якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків передбачених законом, то власник не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном. Разом з тим, при розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, з правовідносинами, які виникають між власником житла та членами сім’ї колишнього власника житла. У першому випадку власник житла має право на підставі ст. 391 ЦК України вимагати від колишнього власника усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та виписки з квартири. При цьому втрата права користування жилим приміщенням є наслідком припинення права власності на жиле приміщення у колишнього власника житла.

Не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства позови про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зобов’язання здійснити реєстрацію. Оскільки право користування є правом цивільним, тому, практику віднесення таких спорів до адміністративної юрисдикції слід вважати помилковою.

Згідно зі ст.319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно вселення членів сім’ї у житлове приміщення, яке належить громадянину на праві власності є результатом реалізації права власника й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.

При цьому, ч.2 ст. 405 ЦК України, передбачені, спеціальні підстави для визнання особи такою що втратила право користування жилим приміщенням власника: у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, у разі виникнення спору між власником та особами, які вселялися в житло у якості членів сім’ї, суд повинен врахувати, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв’язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи понад один рік у спірному житловому приміщенні.

Разом з тим, слід мати на увазі, що право користування житловим приміщенням, в силу ст.405 ЦК України, зберігається не тільки за членами сім’ї (в тому числі колишніми) власника жилого приміщення, а й за членом його сім’ї, у разі зміни самого власника. При цьому припинення цього права можливо лише у випадках передбачених ст. 406 ЦК України. Таким чином, безумовне виселення таких осіб, тільки внаслідок того, що право власності на житлове приміщення перейшло до іншої особи є неправомірним та не відповідає природі спірних правовідносин.

Не можна вважати вірною і практику вирішення спорів за позовами власника житлового приміщення до особи, яка вселялась до житлового приміщення у якості члена його сім’ї на підставі ст.ст. 71, 107 ЖК УРСР.

Застосування цих правових норм можливо лише тоді, коли мова іде про громадян, які набули право користування житловим приміщенням у державному та комунальному житловому фонді, однак втратили до нього інтерес з різних підстав.

Статтею 71 ЖК УРСР передбачена можливість збереження жилого приміщення за відсутніми наймачами або членами їх сімей протягом шести місяців або протягом більш тривалого часу при наявності конкретних обставин, перелічених також в ст. 71 цього ж кодексу, зокрема призовна та строкова військова служба, тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв’язку з навчанням, поміщенням дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника, виїздом у зв’язку з виконанням обов’язків опікуна (піклувальника), влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалідів, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги, виїзду на лікування в лікувально-профілактичний заклад, взяття під варту або засудження.

Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Таким чином, у разі встановлення судом факту лише тимчасової відсутності наймача за місцем мешкання, строк якого не перевищує шести місяців, підстав для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням немає.

При цьому під тимчасовою відсутністю розуміються такі випадки, коли особа протягом певного часу не проживає в жилому приміщенні, але інтересу щодо користування ним не втрачає в силу закону. Тимчасова відсутність повинна нести безперервний характер. Якщо особа повертається на місце проживання, вважається, що переривається і строк тимчасової відсутності. Разом з тим, обставиною, яка перериває шестимісячний строк, не може вважатися епізодичні появи особи не з метою постійного проживання, а з метою лише утримати за собою житло.

Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки провадиться згідно з ст.72 ЖК УРСР в судовому порядку і суд має вирішити це питання таким чином, щоб не були порушені права та законні інтереси неповнолітнього. При цьому слід мати на увазі, що жила площа у будинках державного та громадського житлового фонду зберігається за неповнолітніми незалежно від обставин, які слугують підставою їх відсутності.

Так, при відсутності неповнолітнього у зв’язку з поміщенням його на виховання в дитячій заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника, жиле приміщення зберігається за ним протягом усього часу перебування в цьому закладі та у вказаних осіб, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишились проживати всі члени сім’ї (ч.3 ст. 71 ЖК УРСР).

Право звернення до суду з позовною заявою про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням мають члени сім’ї (в тому числі колишні), а також наймодавці в тому числі і житлово-експлуатаційна організація.

При цьому органи управління житловим фондом можуть заявляти вимоги про визнання особи такою що втратила право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 71 ЖК УРСР, когось з членів сім’ї наймача цього приміщення незалежно від того, що решта членів сім’ї не оспорюють права відсутнього на житло, якщо це не змінює певні права і обов’язки зазначених органів (тягне за собою виписку з квартири наймачів потребуючих поліпшення житлових умов, припинення пільгової оплати комунальних послуг, тощо.)

Піднаймач жилого приміщення правом звернення до суду з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст.71 ЖК УРСР, не передбачено, тому практику задоволення судами таких позовів не можна визнати правильною.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України” у справах щодо визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з’ясувати причини його відсутності понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Законодавство не містить переліку підстав, які вважаються поважними причинами відсутності за місцем мешкання понад шість місяців, і за наявністю яких особа не може бути визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Поважність причин відсутності особи за місцем мешкання, визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. При цьому, встановлення причин відсутності понад встановленні законом строки має відбуватися тільки після встановлення факту відсутності відповідача в зазначені строки.

Аналіз судової практики свідчить про те, що існують випадки вирішення питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у приватному житловому фонді на підставі ст. 71 ЖК УРСР, що не можна вважати вірним, оскільки з прийняттям ЦК України, застосування ст.ст. 71,72 ЖК УРСР можливо тільки до приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду.

Розірвання договору найму на підставі ст. 107 ЖК УРСР можливо лише у разі вибуття наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому самому населеному пункті. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім’я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім’ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням.

На відміну від ст.ст. 71,72 ЖК УРСР, у разі пред’явлення позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст. 107 ЖК УРСР, доказуванню підлягає обставина вибуття особи щодо якої пред’явлений позов на інше постійне місце мешкання.

Відносно доказів, які можуть бути прийняті судом на підтвердження факту не проживання особи за місцем мешкання протягом певного часу, слід виходити з загальних положень глави 5 ЦПК України.

Крім даних встановлених на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, пояснень свідків, серед допустимих письмових доказів слід відокремити належним чином завірений акт про не проживання особи за місце реєстрації протягом певного періоду часу; особистої заяви особи про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання.

При цьому у відповідності з наведеною нормою та п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України „Про деякі питання, що виникли з практики застосування судами Житлового кодексу України” від 12.04.1985 р. за №2, наймач або член його сім’ї втрачає право користування жилим приміщенням якщо він вибув на інше постійне місце проживання. Доказами вибуття можуть бути будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення іншого договору на невизначений строк, тощо).

Виписка з квартири

Розповсюдженою є практика звернення відносно колишніх членів сім’ї наймача з вимогою про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням з послідуючою випискою з квартири.

Так, згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Відповідно до абзацу 6 ч.1 ст.3 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація – це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. Тобто правовою підставою для перебування на реєстраційному обліку є проживання чи перебування в житлі за певною адресою.

Статтею 7 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” встановлено, що виписка з квартири здійснюється протягом семі днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, виходячи зі змісту зазначених норм закону, прийняте рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відповідно є підставою дня виписки з квартири, тому додатково зобов’язувати реєстраційні органи вчинити ці дії не має потреби.

Крім того, відповідно до ст. 14 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організації, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Разом з тим, задовольняючи позови про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, суди не позбавлені права на визначення порядку його виконання, наданого ст.217 ЦПК України. Використання цього процесуального права, з урахуванням неоднакової судової практики, що склалась, дозволить створити умови для попередження випадків несвоєчасного виконання рішення суду, а отже дозволить виконати вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950 р., відповідно до якої права людини вважаються захищеними лише після повного виконання рішення суду. Невиконання судового рішення є порушенням права особи на суд і стаття 6 Конвенції втрачає свій сенс.

Таким чином, задовольняючи позови про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням визнання, суддям доречно використовувати права надані ст.217 ЦПК України, щодо встановлення порядку виконання рішення суду, де вказувати на те, що дане рішення є підставою для виписки з квартири .

Враховуючи те, що відповідно до ст.7 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, рішення суду по справам даної категорії є безпосередньою підставою для виписки з квартири, яка визнана за рішенням суду такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, реєстраційний орган не вправі відмовити в знятті з реєстрації такої особи з посиланням на те, що суд не зобов’язав його вчинити цю дію. Тобто, реєстраційний орган не наділений правом аналізувати рішення суду з точки зору його законності та обґрунтованості.

Відмова у виписці з квартири, які визнані за рішенням суду такими, що втратили право на користування житловим приміщенням може бути оскаржена до суду відповідно до чинного законодавства.

Існує практика залучення до участі у справі у якості третьої особи відділи ГІРФО УМВС України, з зобов’язанням останніх виписати з квартири.

Поряд з помилковою практикою, що склалась із зобов’язанням органів здійснити реєстрацію за місцем мешкання, звертає на себе увагу і процесуальні порушення щодо зобов’язання вчинити певні дії особи, яка не мала статус відповідача у справі, оскільки зобов’язання вчинити певні дії третіх осіб, процесуальним законодавством не передбачено.

Виходячи зі змісту ст. 30,35,36,118 ЦПК України, а також загальних засад цивільного судочинства, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору не можуть бути зобов’язанні до вчинення певних дій.

Положення третьої особи у цивільному процесі визначено ст.ст. 34,35 ЦПК України і суттєво відрізняється від правового положення сторін у процесі, зокрема відповідача.

Таким чином, у випадку за явлення позивачем вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням з вимогою про зобов’язання ГІРФО УМВС України виписати з квартири особу, яку позивач зазначив як третю особу, суд зобов’язаний відповідно до ст.33 ЦПК України, вирішити питання щодо залучення цього органу до участі у справі у якості співвідповідача.

Аналіз судової практики свідчить і про неоднозначність в визначенні питання щодо встановлення належного органу реєстрації, на який покладений обов’язок здійснювати виписку з квартири, що призводить до складання стійкої неоднозначної судової практики.

Визначаючи питання залучення до участі у справі належного реєстраційного органу, судам слід виходити з наступного.

Відповідно до ст.11 Закону України „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також в містах Києві та Севастополі.

Наказом Міністерство внутрішніх справ України за №571 від 26.05.2004 року „Про організацію реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні”, проведення оформлення реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб відповідно до території обслуговування були покладенні на територіальні органи та підрозділи служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України за №96 від 03.02.2006 р. був затверджений Примірний регламент з оформлення документів та контролю з питань реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні”.

Враховуючи, що покладення реєстраційних функцій на відповідні територіальні органи та підрозділи служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України носять характер внутрішнього розподілу функціональних обов’язків, залучення їх до участі у праві даної категорії є помилковим. Вони не мають самостійного процесуального статусу, хоча з точки зору адміністративного процесу можуть бути суб’єктом дії якого оскаржують.

З питаня написання позовних заяв про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та про зняття з реєстраційного обліку в квартирі звертайтесь:

 Василь Рура

телефони:

Kyivstar +38 (097) 653-73-17

стаціонар +38 (032) 247-35-44

А  з 01.01.2012р. вступає в силу  Закон України “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності”. Законом у перехідних положеннях встановлено (п.5 розділ ІІ), що   а) видані свідоцтва про сплату єдиного податку і патенти про  сплату фіксованого податку на 2011 рік відповідно до Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” ( 727/98 ) та розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян” ( 13-92 ) є дійсними до отримання свідоцтва  платника єдиного податку, передбаченого цим Законом, але не  пізніше ніж до 1 червня 2012 року“.

Також Закон визначає, що г) суб’єкти господарювання, які були платниками єдиного податку відповідно до Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого  підприємництва” ( 727/98 ) або фіксованого податку відповідно до розділу IV Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян” ( 13-92 ), а також юридичні і фізичні особи – підприємці, які були платниками інших податків і зборів, встановлених Податковим кодексом України ( 2755-17 ), та прийняли рішення з 1 січня 2012 року перейти на спрощену систему оподаткування відповідно до норм цього Закону і відповідають вимогам статті 291 Податкового кодексу України ( 2755-17 ), подають відповідну заяву не пізніше 25 січня 2012 року. Для визначення обсягу доходу, що дає право на застосування спрощеної системи оподаткування у 2012 році суб’єктами господарювання, які не були платниками єдиного чи фіксованого податку, дохід від провадження господарської діяльності, одержаний у 2011 році, перераховується з урахуванням норм статті 292 Податкового кодексу України ( 2755-17 )”.

Отже, з одного боку, станом до 01.01.2012р. повинні прийматися заяви на єдиний податок по старій системі (згідно Указу), але вже з 1 січня 2012 року до (не пізніше) 25 січня подаються заяви по новому зразку. Остаточно, податкова повинна  роз’яснити чи подавати заяви га єдиний податок з 1го по 15е грудня чи з 1го по 25 січня, оскільки, з 1го січня будуть інші податкові ставки і можлива недоплата податку. Можливо, податкова при поданні заяви з 1го по 15е грудня 2011р. просто продовжить свідоцтва єдиного податку до 1го червня 2012р. на підставі  ч.  а п.5 розділ ІІ Закону.  

Більшість фізичних осіб підприємців за новою системою оподаткування підпадає під другу категорію:
2) друга група – фізичні особи – підприємці, які здійснюють  господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не перевищує
10 осіб;
обсяг доходу не перевищує 1 000 000 гривень.
Дія цього підпункту не поширюється на фізичних осіб – підприємців, які надають посередницькі послуги з купівлі, продажу, оренди та оцінювання нерухомого майна (група 70.31 КВЕД ДК 009:2005). Такі фізичні особи – підприємці належать виключно до третьої групи платників єдиного податку, якщо відповідають вимогам, встановленим для третьої групи.

А юридична особа (на єдиному податку) підпадає тільки під 4у групу:
4) четверта група – юридичні особи – суб’єкти господарювання  будь-якої організаційно-правової форми, які протягом календарного
року відповідають сукупності таких критеріїв:
середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб;
обсяг доходу не перевищує 5 000 000 гривень.

При цьому, ставка податку на фізичну особу-підприємця 2ої групи буде у межах від 2  до 20 відсотків розміру мінімальної заробітної плати (приблизно 200 грн./міс.)
Для юридичної особи -  1) 3 відсотки доходу – у разі сплати податку на додану  вартість згідно з цим Кодексом; 2) 5 відсотків доходу – у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Заява на Єдиний податок 2011 (згідно указу президента старий зразок) – Скачати

Згідно останніх даних, податкова у Львові відмовляється приймати заяви на єдиний податок у ФОПів (у юридичних осіб приймають) та мотивують це тим, що згідно закону потрібно буде подавати з 1го січня.

З питань юридичних консультації та обрання ситеми оподаткування, звертайтеся:

Тарас Бачинський

телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084

Відповідно до ст.ст. 41 і 59 Закону “Про господарські товариства” та ст. 145 ЦК питання внесення змін до статуту ТОВ є компетенцією вищого органу управління – зборів учасників. Вирішення даного питання не може передаватися іншим органам управління ТОВ.

Збори учасників будуть повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60% голосів (ст. 60 Закону “Про господарські товариства”).

Згідно з п. 2 ст. 98 ЦК рішення про внесення змін до статуту товариства приймається більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом. В свою чергу, Закон “Про господарські товариства” у ст. 59 з цього приводу говорить, що рішення стосовно внесення змін до установчих документів вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, які володіють у сукупності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.

Таким чином, ТОВ, скликавши збори учасників, які є правомочними відповідно до ст. 60 Закону “Про господарські товариства”, але на які з’явилися не всі учасники ТОВ, може прийняти рішення про внесення змін до статуту, проголосувавши за нього більшістю голосів. Як бачимо, законодавча база для прийняття рішення про внесення змін до статуту не вимагає обов’язкової присутності всіх без винятку учасників ТОВ на зборах і не вимагає одностайності в голосуванні з цього питання.

Прийняті на зборах учасників зміни до статуту ТОВ підлягають обов’язковій держреєстрації відповідно до процедури, встановленої Законом про реєстрацію. Цей Закон встановлює не лише процедуру реєстрації, а й вимоги до оформлення документів, які подаються на реєстрацію. І саме тут починаються проблеми у суб’єктів, які подають ці документи на реєстрацію, зокрема, реєструють зміни до статуту.

Закон про реєстрацію містить ст. 8, де викладені вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору. В п. 5 цієї статті містяться вимоги щодо оформлення змін до статуту: “Внесення змін до установчих документів юридичної особи оформляється окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції”.

Таким чином, юридична особа має право вибору щодо оформлення змін до статату, тобто на свій розсуд вона оформляє їх окремим додатком або викладає статут у новій редакції.

Закон про реєстрацію. Пункт 11 ст. 29 містить вичерпний перелік підстав, коли держреєстратор має право залишити без розгляду документи, подані для реєстрації змін:

• документи подані за незалежним місцем проведення держреєстрації;
• документи не відповідають вимогам, які встановлені частинами 1, 2, 4, 5, 7 ст. 8; ч. 5 ст. 10 та ч. 20 ст. 22 цього Закону;
• документи подані не у повному обсязі;
• документи подані з порушенням строку, який встановлено ч. 11 ст. 37 цього Закону.

Що ж до відмови у проведенні реєстрації змін до статуту, то для цього відповідно до ст. 30 Закону про реєстрацію підставами є ті самі обставини, що й для відмови у реєстрації самих установчих документів.

Якщо збори, на яких затвердили статут у новій редакції, були правомочними і прийняли легітимне рішення з цього питання, то кожний учасник ТОВ зобов’язаний (навіть відсутній на зборах або той, хто голосував „проти” з даного питання) підкоритися рішенню зборів і підписати статут у новій редакції. Якщо він цього не зробить, ТОВ має право звернутися до суду із заявою про спонукання учасника підписати статут у новій редакції. Але навіть при позитивному рішенні суду немає ніякої гарантії, що такі учасники поїдуть до нотаріуса підписувати статут. При злісному ухилянні учасника від виконання рішення суду ТОВ на зборах учасників може порушити питання виключення такого учасника із ТОВ з тієї причини, що своєю відмовою від підписання статуту у новій редакції він створює перепони для його реєстрації та набрання ним законної сили, а відтак, створює перешкоди для нормальної діяльності ТОВ. Але вся ця процедура займе багато часу, а питання реєстрації змін до статуту залишатиметься невирішеним упродовж всього цього часу.

З питань внесення змін до статуту та інших юридичних послуг, звертайтеся:

Тарас Бачинський

телефони:
Kyivstar +380972184275
 UMC +380504317084

Житлові приміщення не можуть використовуватися для вироничих потреб, а це значить, не може бути зареєстрована і юридична особа на квартирі. Але чи є реєстрація юридичної особи в житловому приміщенні виробничим (господарським) використанням такого приміщення?

Місцезнаходження юридичної особи у законодавстві

Нещодавно із прийняттям податкового кодексу, було внесено зміни і до Цивільного кодексу. Згідно ст. 93 Цивільного кодексу України (зміненої), місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності  чи  розташування  офісу,  з  якого проводиться щоденне керування   діяльністю   юридичної  особи  (переважно  знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку. Як бачимо, з визначення у цивільному кодексі випливає, що все-таки місцезнаходження (місце реєстрації юридичної особи) – це місце ведення діяльності (тобто господарської діяльності).

Згідно ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» місцезнаходження  юридичної  особи – це адреса органу або особи, які  відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають  від її імені (далі – виконавчий орган). Згідно такого визначення, ніби, і можна реєструвати юридичну особу на квартирі (в житловому приміщенні), але ж маємо норму цивільного кодексу, яка не суперечить нормі закону, а лише можна сказати її розширює. Тобто, виходить, що на квартирі юридичну особу реєструвати не можна.

Проте Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (стаття 24) не передбачено подання документа, що підтверджує місцезнаходження (договору оренди, чи документа на право власності на приміщення). Тому державний реєстратор не перевіряє правомірність реєстрації юридичної особи на тій адресі, яку Ви вказали. Але якщо Ви вказали взагалі не «свою» адресу – зрозуміло, що це порушення, а якщо – свою власну квартиру? Як виходить із наведеного вище, не можна і свою квартиру, бо вона не призначена для господарської діяльності. На етапі реєстрації проблем не виникне. Проте згодом, податкова міліція при перевірці (якщо така буде), може виявити таке порушення (невідповідність ЦКУ).

Пунктом 45.2 статті 45 Податкового кодексу України від 02.12.10 № 2755-IV (далі – ПКУ), визначено, що податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Таке визначення у податковому кодексі щодо нашої теми місцезнаходження юридичної особи в нежитловому фонді додаткового розуміння нам не дає. Але, якщо платник податків, який зареєстрований за однією адресою (наприклад, квартирою) відомості про яку містяться в ЄДР, а офіс та/або виробництво розташовані за іншою адресою, такий платник податків повинен забезпечити достовірні дані про своє місцезнаходження у ЄДР та внести до ЄДР місцезнаходження, яке відповідає місцю розташування офісу.

Не слід також забувати, що наявність в ЄДР запису про відсутність юридичної особи за зазначеним місцезнаходженням може бути підставою для постановлення судового рішення про припинення юридичної особи (пункт 2 статті 38 Закону про реєстрацію).

Підсумовуючи, варто сказати, що існують різні позиції юристів щодо цього питання. Одні стверджують, що можна реєструвати підприємство на квартирі, що є у власності засновника, інші – що не можна. Ми ж, спираючись на норму ст.. 93 ЦКУ рекомендуємо за наявності такої можливості не реєструвати підприємство на квартирі (як власній, так і орендованій), хоча, до цих пір на практиці проблем з цим не виникало, але ж краще цього і не допустити.

Нещодавно ВРУ ухвалила зміни до Житлового кодексу (реєстр. №8203), якими передбачається заборонити надання у житлових будинках приміщень для потреб виробничого характеру.

На думку Президента України, запровадження такої заборони “може призвести до вимушеного припинення підприємницької діяльності суб’єктами малого та середнього бізнесу, які найчастіше використовують для здійснення підприємницької діяльності такі приміщення для розміщення перукарень, пунктів ремонту одягу, взуття, приватних нотаріальних контор тощо”, що “не відповідає державній політиці, спрямованій на розвиток малого та середнього підприємництва, перетворення його на дієвий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем”. Таким чином, швидше за все, житлові приміщення не можна буде використовувати лише під промисловість. А це дозволяє припустити, що незважаючи на норму ЦКУ яка начебто і не дозволяє реєструвати місцезнаходження юридичної особи у житловому приміщенні, житловим кодексом опосередковано це буде дозволено.

З питань зміни місцезнаходження юридичної особи чи інших юридичних послуг, звертайтеся:

Бачинський Тарас

Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084