Хоча законом і встановлено, що до такого удаваного договору повинні застосовуватися норми закону “справжнього” договору, судова практика інколи йде шляхом визнання таких угод недійсними або фіктивними, а як ми знаємо правові наслідки недійсності правочину – недійсний правочин не створює жодних юридичних наслідків, що означає, що якщо щодо Вас, як обдарованого, буде позов і суд визнає договір дарування недійсним, то це призведе до того, що Ви повернете подароване майно, а взамін не отримаєте нічого.  Тому перш, ніж оформляти удавані чи недійсні правочини подумаєте, чи спів-розмірні ті вигоди, що Ви отримуєте зараз – тим ризикам, що Ви отримуєте на майбутнє.

 З іншого боку, визнати договір удаваним не так і просто.  Згідно з ч. 1 ст. 218 ЦК заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. На нашу думку, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Також,  щоб договір був удаваним необхідно свідомі дії обох сторін договору для приховання істинної волі.  Для визнання правочину удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. А при судовому спорі, одна сторона договору зажди заперечуватиме, що дійсно укладався удаваний правочин. Відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.  Для того, щоб суд визнав “справжній” (а не удаваний) договір укладеним, необхідно довести, що між сторонами на час укладення договірних відносин була досягнута домовленість щодо всіх істотних умов договору. А зробити це майже неможливо. Тому на нашу думку, практично важко визнати через суд правочин удаваним.

З питань судових спорів щодо удаваності правочинів, їхньої недійсності чи фіктивності, звертайтесь:

телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44

Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами

Відповідно до норм ЦПК рішення, ухвали або постанови суду можуть бути переглянуті за поданням прокурора чи за заявою сторони, іншої особи, яка брала участь у справі, або правонаступника сторони, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Прокурор вправі звертатися з таким поданням незалежно від того, чи брав він участь у справі.

В разі звернення з заявою особи, яка не брала участі у справі, суддя ухвалою відмовляє в прийнятті заяви.

Якщо заяви від належної особи про перегляд судового рішення не надійшло, суд (суддя), якому стало відомо про нововиявлені обставини по розглянутій судом справі, повідомляє про їх наявність відповідному прокурору, оскільки закон не передбачає можливості перегляду судових рішень за ініціативою суду.

Підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду;

4) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

При цьому, встановлення перелічених в пунктах 1, 2, 4 обставин є підставою для скасування рішення, ухвали, постанови, коли від їх наявності чи відсутності залежали наслідки справи. Встановлення обставин, перелічених у п.3, відносно даної справи саме по собі є достатньою підставою для перегляду судового рішення, незалежно від того, чи вплинули вони фактично на його наслідки.

Як нововиявлені можуть розглядатися обставини, що обгрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, які існували на час постановлення рішення, ухвали, постанови, але про них не знали і не могли знати заявник і суд (наприклад, виявлення факту, що сторона буда недієздатною, угода чи актовий запис недійсні, що є або скасований заповіт на майно, наявність даних про недійсність розірваного судом шлюбу, вказівки Конституційного Суду України про преюдиціальність його рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів, пов’язаних із правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта тощо).

Не можуть бути визнані нововиявленими нові, тобто такі, що виникли чи змінилися після постановлення рішення обставини, а також обставини, на які посилалася особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях або касаційній скарзі.

Строк подання заяв про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами

Заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. При цьому заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої пунктом 1, може бути подана не пізніше трьох років з дня набрання судовим рішенням законної сили. У разі якщо така заява подана до суду після закінчення цього строку, суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, незалежно від поважності причини пропуску цього строку. Строк для подання заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами обчислюється:

1)  щодо істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи - з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи;

2) щодо встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішенняу випадках - з дня, коли вирок у кримінальній справі набрав законної сили;

3) щодо скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду - з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду;

4) щодо встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане - з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

Форма і зміст заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами 

Стосовно форми і змісту, то заява про перегляд судового рішення подається до суду в письмовій формі і повинна містити необхідні для її розгляду відомості, зокрема, найменування суду, якому адресується заява, ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження , назву сторін по справі (інші особи, які брали участь у справі) і предмет позову, дата ухвалення чи постановлення і зміст рішення, ухвали чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву, виклад нововиявлених обставин, якими обгрунтовується прохання про перегляд, час, коли заявнику стали відомі ці обставини, посилання на докази, що стверджують їх наявність. Крім того, до заяви додаються її копії відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі, а також документ про сплату судового збору.

Заява підлягає розгляду в одному провадженні зі справою, по якій винесене судове рішення. Якщо справа не збереглася, заява може бути розглянута лише після відновлення судового провадження. За змістом у заяві можливо ставити питання про перегляд рішення, ухвали, постанови по одній справі. У тих випадках, коли нововиявлені обставини стосуються судових рішень взаємозв’язаних справ, заява подається і розглядається по кожній справі окремо.

Заяви про перегляд судового рішення розглядаються стосовно до правил, які регулюють розгляд справи у судовому засіданні, з урахуванням особливостей даного питання. Особа, яка подала заяву, виступає в процесі як заявник, першою дає пояснення і виступає у дебатах; за рештою осіб, які беруть участь у справі, зберігається їх попереднє процесуальне становище.

При розгляді подання першим дає пояснення прокурор, а потім особа, в інтересах якої внесено подання. Незалежно від того, за ініціативою кого розглядалося питання про перегляд судових рішень, прокурор також дає свій висновок про можливість перегляду рішення, ухвали, постанови у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Інші особливості розгляду заяв про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами

Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв’язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи апеляційної інстанції, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами втрачає законну силу.

Однак, слід зазначити, що Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої, апеляційної, касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, не може брати участі у розгляді заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у цій справі.

Заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, що надійшла до суду, передається судді, який визначається за допомогою автоматизованої системи документообігу суду.

Протягом трьох днів після надходження заяви до суду суддя перевіряє її відповідність вимогам щодо форми та змісту і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами.

Якщо заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами не оформлена відповідно до вимог, встановлених ЦПК, суддя залишає таку заяву без руху або повертає її заявнику.

Відкривши провадження за нововиявленими обставинами, суддя надсилає особам, які беруть участь у справі, копії заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що повідомляє осіб, які беруть участь у справі.

Заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами розглядається у судовому засіданні. Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду заяви.

Розгляд заяви здійснюється судом за правилами, встановленими ЦПК для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. Розглянувши заяву, суд може скасувати судове рішення, що переглядається, і прийняти нове судове рішення або залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення.

Судове рішення за наслідками провадження за нововиявленими обставинами може бути оскаржено в порядку, встановленому ЦПК для оскарження судових рішень суду відповідної інстанції.

З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у цій справі.

Реєстрація платником ПДВ 

Платниками ПДВ є юридичні особи та фопи, які: зареєструвалися добровільно; підлягають обов’язковій реєстрації;  яка займається імпортом в певних обсягах; веде спільну діяльність без створення юридичної особи; управитель майна за договором управління майна та ін. Звичайно, нас найбільше цікавлять перші дві групи.

Розглянемо детальніше, коли особа може отримати свідоцтво пдв добровільно, а коли це робити обов’язково.

Добровільна реєстрація пдв

(тобто реєстрація платника пдв) можлива лише при двох умовах:

1) якщо особа не підлягає обов’язковій реєстрації і сума постачання товарів/послуг іншим платникам пдв за останні 12 календарних місяців сукупно становлять не менше 50 відсотків загального обсягу постачання;

2) особа, статутний капітал або балансова вартість активів (основних засобів, нематеріальних активів, запасів) якої перевищує 300 000 гривень може добровільно зареєструватися платником пдв.

У першому випадку, особа може подавати таку заяву на реєстрацію платником пдв вже з 1 січня 2011р. (прийняття Податкового кодексу), якщо була зареєстрована, наприклад, 1 січня 2010р. і продала товарів та послуг лише платникам пдв не менше 50% від загальної кількості.  У разі добровільної реєстрації платника пдв, податкова може вимагати розшифровку постачання, у тому числі постачання платникам податку на додану вартість за останні 12 календарних місяців (в розрізі місяців) з метою визначення обґрунтованості реєстрації платником пдв, а також для здійснення подальшого моніторингу можливості анулювання  реєстрації платником пдв.

У другому випадку, не потрібно чекати рік часу, щоб отримати свідоцтво пдв, достатньо внести у статутний капітал більше 300 тис. грн. або володіти майном (основними засобами) на суму більше 300 тис. грн. У такому випадку, податкова також може вимагати підтвердження внесення цих коштів або майна (наприклад, довідка з банку про формування статутного капіталу (виписка з банку), статут, експертна оцінка майна та акт приймання-передачі майна тощо).

Процедура добровільної реєстрації платника пдв

Плата за реєстрацію платником пдв не стягується.

Згідно Податкового кодексу та  Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість добровільна реєстрація платником пдв здійснюється шляхом подання відповідної заяви (реєстраційна заява платника податку на додану вартість – скачати) в податковому органі за місце-знаходженням не пізніше ніж за 20 календарних днів до початку податкового періоду, з якого такі особи вважатимуться платниками ПДВ. Наприклад, якщо подати заяву до першого числа місяця, то з наступного місяця можливо стати платником пдв, а у випадку якщо подати заяву після першого числа, то чекати прийдеться 2а місяці. Таким чином, строк видачі свідоцтва пдв – 10 днів, хоча воно буде чинним лише з наступного місяця.

До заяви на реєстрацію пдв встановлені жорсткі вимоги: мають бути зазначені реквізити, що відповідають відомостям з ЄДР, заява повинна бути скріплена печаткою та підписом керівника, повинні бути надані надані достовірні та повні дані.

Процедура обов’язкової реєстрації платником пдв

 У випадку, якщо підприємство або ФОП продав (здійснив постачання) товарів та послуг  протягом одного року на суму, що перевищує 300 тис. грн. (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов’язана зареєструватися як платник пдв в податковій за своїм місцезнаходженням.  Реєстраційна заява подається до податкової не пізніше 10 числа календарного місяця, що настає за місяцем, в якому вперше досягнуто обсягу 300 тис. грн.

Особа, яка підлягає обов’язковій реєстрації платником пдв і не подала до ДПС реєстраційну заяву на отримання свідоцтва ПДВ, несе відповідальність за ненарахування або несплату податку на додану вартість на рівні зареєстрованого платника без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

У випадку необхідності юридичного супроводу реєстрації платником пдв (отримання свідоцтва пдв), а також у випадку анулювання свідоцтва пдв для його відновлення через суд, звертайтеся:

 телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Господарська діяльність в Україні може здійснюватись у різних формах бізнесу, зокрема – фізичною особою-підприємцем чи юридичною особою.

Юридична особа може може бути зареєстрована через такі види бізнесу, як, наприклад, підприємницька діяльність у формі приватного підприємства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства, акціонерного товариства, тощо.

Фізична особа – підприємець

Правo на здiйснення підприємницької діяльності, має лише фізична особа з пoвною цивільною дієздатнiстю (ст. 50 ЦК України). Такі види бізнесу як фізична особа-підприємець передбачають певні обмеження. А саме, законодавство встановлює обмеження щодо кола осіб, які можуть здійснювати підприємницьку діяльність у формі бізнесу фізичної особи-підприємця (ФОП). Зокрема такою діяльністю не мають права займатися  службові особи органів прокуратури,  внутрішніх справ, суду, державної безпеки, військовослужбовці,  судді, нотаріуси (державні), службові особи органів державної влади, які покликані здійснювати контроль за видами бізнесу підприємств. А також ця заборона стосується осіб, щодо яких встановлена заборона суду, чи які мають не зняту або не погашену судимість за корисливі злочини.

Щодо підприємницької діяльності ФОПів застосовуються норми права, які регулюють господарську діяльність юридичних осіб.

Перевaгами такої організаційно-правової форми бізнесу є те, що ФОП може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець із зaлученням або без залучення найманої прaці; самостійно або спільно з іншими особами. (ст. 128 ГК України). Реєстрація ФОП є досить простою, щодо такого виду бізнесу, то держава значно знизила податки, а також щодо них діє  спрощена система звітності.  Однак, слід звернути увагу на тому, що ФОП відповідає за зобов’язаннями усім своїм майном. Тобто у випадку, якщо щодо фізичної особи-підприємця буде порушенна процедура банкрутства, то така особа змушена буде погасити борги своїм майном (автомобілем, нерухомістю, коштами, тощо). Тому, інколи, саме ця особливість такого виду бізнесу змушує підприємців розглядати інші організаційно-правові форми бізнесу в Україні.

Приватне підприємство

Головною перевагою Приватного підприємства як організаційно-правової форми бізнесу є відсутність вимоги щодо розміру статутного фонду в законодавстві, а також в тoму, що відповідальність засновників  за зобов’язаннями ПП виникає тiльки у межах статутного фонду. Засновниками Приватного підприємства, відповідно до чинного законодавства України, можуть бути один або декілька громадян, іноземців, осіб без громадянства та йогo (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також засновником ПП може бути юридична особа (ст. 113 ГК України).

Саме ця форма бізнесу нaйкраще підходить для тих осіб, яких вже не зaдовольняють обсяги обoротів ФОП та які бажають здійснювати підприємницьку діяльність з більш вибагливими споживачачами, при цьoму не маючи засобів абo партнерів для формування статутного фонду.

Щодо оподаткування, то до ПП застосовується така податкова система - ПДВ, податок на прибуток, спрощена система.

Також в Україні існує Підприємство з іноземними інвестиціями. Це вид бізнесу, в статутному капіталі якого не менш як десять відсотків стaновить іноземна інвестиція (ст. 116 ГК України), та Іноземне підприємство – яке створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб (ст. 116 ГК України).

Товариство з обмеженою відповідальністю

Відповідно до законодавства України заснувати ТОВ, як і ПП, можуть одна чи кілька фізичних осіб а також одна чи декілька юридичних осіб. Однак, існує обмеження, що ТОВ не може мати єдиним засновником інше господарське товариство, засновником якого є одна особа.

Багато питань у майбутніх підприємців викликає формування статутного фонду. Згiдно із Законом України “Про господарські товариства” та Господарським кодексом України вкладами засновників та учасників такого товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об‘єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті. Тобто підприємцю зовсім не oбов’язково вносити десятки тисяч гривень на формування статутного фонду до банку, він може скористатися наявним у нього майном для здійснення такого виду бізнесу.

ТОВ – один з найкраще регламентованих видів бізнесу, оскільки така форма бізнесу є найбільш захищеною від рейдерських атак порівняно з іншими. Крім того така форма бізнесу досить детально регламентує відносини з партнерами та третіми особами. Тому цей вид бізнесу найбільш актуальний для тих осіб, які починають власний бізнес разом з партнерами, або спрямовані на серйозні ринки з подальшим продажем компанії.

Враховуючи всі види бізнесу, можна дати майбутнім підприємцям наступні поради: якщо підприємець тільки починає власну справу та збирається здійснювати свою діяльність самостійно чи залучаючи найманих працівників, йому варто зареєструватися як фізична особа платник єдиного (фіксованого) податку.

Якщо майбутня діяльність підприємця має імовірність супроводжуватися комерційними ризиками, то йому варто реєструвати юридичну особу (такий вид бізнесу як ПП або ТОВ).

Якщо ж  вибирати між ПП та ТОВ, то ТОВ більш зрозумілий вид бізнесу для іноземців (у іноземців теж існує така форма бізнесу як ТОВ, тоді як ПП присутнє не у всіх крaїнах ). При створеннi підприємств iз іноземним капіталом в oсновному (у нaшій практиці) таке підприємство ствoрюється у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ).

Дaна форма бізнесу (будyчи щодo врегульованої законодавством України) дoзволяє вирiшувати Всi типові заaвдання іноземного засновника (здійснення господарської діяльності на території України через підконтрольне підприємство або за участю пaртнерів з України, мoжливість oдержання й репатріації прибутку, відсутнiсть відповідальності іноземного засновника по бoргах ствoреного підприємства й т.п.) і при цьoму не перeдбачає “непотрібних додаткових формальностей” тaких як випуск акцій в акціонерному товаристві. Відзначимo, щo законодавство України про режим іноземного інвестування передбaчає ті або інші правила (захист інвестицій і т.п.) нeзалежно від форми підприємства, у яке була внесена інвестиція, у тoму числі цi правила застосовнi для Товариства з обмеженою відповідальністю. Крiм того, вартo зазначити, що на сьогоднішнiй день законодавство України дозволяє ствoрити ТОВ з 100% іноземним капіталом, яка належить oдній іноземній юридичній особі (єдиному засновниковi). Для фізичних осіб – засновників, що не є громадянами України, потрібнo також попереднє oдержання українського ІПН (індивідуального податкового номера), а вже пiсля йогo одержання можливa реєстрація підприємства й відкриття банківського рахункy.

Інші види бізнесу в Україні

Пoтрібно відрізняти правову (aбо організаційно-правову) i економічну (або організаційно-економічну) oснову складних підприємницьких yтворень. У випaдку, кoли тaке об’єднання переслідує економічнi цiлі, частішe всього використовується договірне співробітництво. Такa фoрма договорних відносин нe завжди передбачає втрату самостійності. Асоціацiя – договірне об’єднання, створене з мeтою постійної кoординації господарської діяльностi підприємств, щo об’єдналися, шляхом централізації oднієї aбо кiлькох виробничих тa управлінських функцій, розвитку спеціалізації i кооперації виробництва, організації спільних виробництв нa основі об’єднання учасниками фінансових тa матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських пoтреб учасників асоціації. У статуті асоціації пoвинно бyти зазначено, щo вона є господарською асоціацією. Асоціація нe мaє правa втручатися y господарську діяльність підприємств – yчасників асоціації. Зa рішенням учасників асоціація може бyти уповноважена представляти їх iнтереси y відносинах з органами влади, iншими підприємствами тa організаціями. Корпорацією визнається договірне об’єднання, створенe нa основi поєднання виробничих, наукових i комерційних iнтересів підприємств, щo об’єдналися, з делегуванням ними oкремих повноважень централізованогo рeгулювання діяльностi кожногo з учасників oрганам yправління корпорації. Консорціум – тимчасовa угода мiж декількома банками aбо промисловими підприємствами для спільного розмiщення пoзик, прoведення широкомаштабних фінансових операцій, здiйснення вeликого промисловогo будівництва. Концерн – об’єднання бaгатьох промислoвих, фінансових, тoрговельних підприємств, якi формально зберігають свoю самостійність, aле фактично підпорядковані контролю i керівництву групi aбо одномy підприємцю. Трест – об’єднання підприємців хaрактерне тим, щo підприємства, якi в ньогo входять повністю втрачають свoю виробничу, комерційну, юридичну самостійнiсть i підпорядкованi єдиномy органу правління.

З питань реєстрації наведених видів бізнесу, звертайтесь:

телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Окрім звернення до суду, працівник задля свого поновлення на роботі може також звернутися до працедавця з вимогою добровільно поновити на роботі. Найкраще це робити у письмовому зверненні, в якому також повідомити про можливі негативні наслідки для працедавця щодо незаконного звільнення.

Також досить ефективним є письмова заява в прокуратуру щодо порушення трудових прав та до територіальної державної інспекції праці для проведення перевірки додержання законодавства про працю. Звичайно, це все варто робити, якщо звільнення з роботи дійсно відбувалося із порушенням законодавства.

Працівник має право звернутися із заявою про поновлення на роботі безпосередньо до суду в місячний строк із дня вручення працівникові копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. При цьому, затримання видачі трудової книжки вважається вимушеним прогулом.

Місячний термін – досить короткий. Тому рекомендуємо відразу після незаконного звільнення зайнятися справою, не втрачаючи часу. Існує думку, що у випадку пропущення місячного терміну досить легко відновити строки на подачу позовної заяви про поновлення на роботі. Тим не менше, для відновлення таких строків необхідні підстави (наприклад, не ознайомлення із наказом про звільнення; хвороба тощо), якщо такі відсутні, то і про поновлення строків не можна говорити.

Досліджуючи судову практику у справах про поновлення на роботі, слід врахувати Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 0611.92 р. № 9.

Поновлення на роботі за рішенням суду підлягає негайному виконанні, при цьому, поновленим працівник вважається з дати його незаконного звільнення.

Суд, виносячи рішення про поновлення про поновлення на роботі працівника одночасно приймає рішення про виплату працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Середній заробіток вираховується з розрахунку обсягу виплат за останніх 2 календарних місяці роботи.

З питань поновлення на роботі, звертайтеся:

телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Згідно ст. 34 Закону № 3038 та п. 2 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. N 466) дозвільних документів на виконання будівельних робіт є три:

• повідомлення про початок виконання будівельних робіт, яке видається (надсилається) замовником у Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва – щодо об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта;

• декларації, яка реєструється відповідної Інспекцією, – щодо об’єктів будівництва, що відносяться до I – III категорії складності;

• дозволу на виконання будівельних робіт, що видається замовнику Держархбудінспекцією, – щодо об’єктів будівництва, які відносяться до IV і V категорії складності.

Перераховані документи надають право на виконання будівельних робіт і діють до завершення будівництва при наявності документа, що підтверджує право власності або користування земельною ділянкою, або договору суперфіції.

Щодо категорій складності відзначимо, що згідно ст. 32 Закону № 3038 всі об’єкти будівництва по складності архітектурно-будівельного рішення та / або інженерного устаткування поділяються на I, II, III, IV і V категорії складності, які визначаються відповідно до ДБН та стандартами на підставі класу результатів (відповідальності) об’єкта будівництва.

Віднесення об’єкта будівництва до тієї чи іншої категорії складності здійснюється проектною організацією та замовником будівництва, крім IV і V категорій складності, порядок віднесення до яких визначається Кабміном.

Повідомлення про початок виконання будівельних робіт

Згідно з п. 6 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) таке повідомлення за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, надсилається замовником у Держархбудінспекції за місцезнаходженням об’єкта будівництва не пізніше ніж за 1 к. д. до початку виконання будівельних робіт щодо об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта.

Нормами ч. 1 ст. 27 Закону № 3038 передбачено, що на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі – будівельний паспорт) може здійснюватися забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок.

Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (присадибної) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 кв. м, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки.

Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. При наявності плану зонування території будівельний паспорт розробляється на його підставі.

Тому будівництво вищевказаних об’єктів не вимагає реєстрації декларації або отримання дозволу на будівництво, внесених до переліку об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Перелік об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт

Перелік будівельних робіт, на виконання яких не вимагається дозвіл на виконання будівельних робіт (затверджений Постановою № 1104), замінений переліком об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт. Відмінності цих переліків полягає не тільки в їх назві, але і в розбіжності на 34 позиції (даний перелік з 36 позицій скорочений до двох).

Отже, до об’єктів, будівництво яких здійснюється після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт, віднесені:

• індивідуальний (присадибна) житловий будинок, садовий, дачний будинок не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) площею до 300 кв. м;

• господарські будівлі та споруди, зокрема гаражі, розташовані на присадибних, дачних і садових земельних ділянках.

Якщо проводити аналогію між цими об’єктами, то в Переліку будівельних робіт, на виконання яких не вимагається дозвіл на будівництво, значилися такі роботи щодо об’єктів житлово-громадського призначення:

• перепланування квартир в багатоквартирних житлових будинках, кімнат у гуртожитках, об’єктів громадського призначення, а також будівель установ для попереднього ув’язнення та виконання покарань зі збереженням несучої конструкції, без перевищення допустимих навантажень на перекриття, стіни і фундамент за умови дотримання існуючих архітектурно-планувальних вимог, ДБН, місцевих правил забудови;

• відновлення, посилення або поліпшення окремих конструкцій будівель і споруд, зокрема, що знаходяться в аварійному стані, без зміни їх функціонального призначення і архітектурного вигляду;

• встановлення приладів для ведення відокремленого обліку енергоносіїв, гарячої та холодної води;

• виконання робіт з облаштування засобів для забезпечення безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями на об’єкти житлово-громадського призначення;

• виконання робіт з будівництва приватних житлових будинків присадибного типу, дачних та садових будинків, прибудов до них загальною площею до 500 кв. м включно, господарських будівель і споруд, а також підключення приватних житлових будинків присадибного типу, дачних та садових будинків, прибудов до них, господарських будівель і споруд до газових мереж низького тиску та інших інженерних мереж;

• встановлення на присадибній земельній ділянці тимчасових об’єктів (навісів, наметів, кіосків, накриття, літніх душових кабін, теплиць і т. п.);

• переустановка обладнання в межах приміщення;

• облаштування або закриття дверних або віконних прорізів;

• збільшення житлової чи допоміжної площі шляхом демонтажу перегородок, комор, печей, камінів, грубок, вітрин, засклення балконів і лоджій.

Реєстрація декларації

Декларація приймається в дозвільному центрі, але реєструється інспекцією за місцезнаходженням об’єкта на безкоштовній основі.

Згідно з п. 9 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) два примірники декларації заповнює замовник (його уповноважена особа) і подає особисто або надсилає рекомендованим листом з описом про вкладення до інспекції. У цій декларації вказується та ж інформація, що і в зареєстрованій декларації про початок виконання підготовчих робіт. За повноту і достовірність даних, зазначених у поданій декларації, замовник несе відповідальність за законом.

У разі подання декларації в дозвільний центр останній передає її не пізніше наступного робочого дня до інспекції, яка перевіряє повноту даних, зазначених у декларації, і реєструє її протягом 5-ти р. д. з дня надходження декларації. Після проведення реєстрації один примірник декларації повертається замовнику, другий залишається в зареєструвала її інспекції.

Виконання будівельних робіт на об’єктах, які належать до I – III категорії складності, підключення об’єкта будівництва до інженерних мереж та споруд без реєстрації декларації забороняється. Замовник за виконання будівельних робіт без зареєстрованої декларації несе відповідальність за законом.

Дозвіл на виконання будівельних робіт

Згідно п. 17 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) дозвіл на виконання будівельних робіт видається на безоплатній основі інспекцією за місцезнаходженням об’єкта, а щодо об’єкта, розміщеного на території кількох адміністративно-територіальних одиниць, – Держархбудінспекцією за формою, наведеною в додатку 4 до цього Порядку.

Якщо раніше для отримання дозволу на виконання будівельних робіт заяву Держархбудінспекції подавали і замовник, і підрядчик або уповноважена ними особа (п. 4 Порядку № 1104), то тепер заяву про отримання дозволу за формою, наведеною в додатку 5, має право подати особисто або надіслати рекомендованим листом з описом про вкладення до інспекції за місцезнаходженням об’єкта замовник (його уповноважена особа) (п. 18 нового Порядку).

Відповідно, змінився і пакет документів, які додаються до заяви.Перелік документів, які додаються до заяви для отримання дозволу на виконання будівельних робіт (п. 18 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466)):

• копія документа, що підтверджує право власності або користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіції;

• проектна документація на будівництво, розроблена та затверджена в установленому законодавством порядку;

• копії документів про призначення осіб, які здійснюють авторський і технічний нагляд;

• копії кваліфікаційних сертифікатів, засвідчені в установленому порядку (Подаються з 01.06.2012 р. (крім сертифікатів інженерів технагляду, які подаються з дня набрання чинності даного Порядку));

• копія документа, що підтверджує право власності на будинок чи споруду, або письмова згода його власника на проведення будівельних робіт у разі реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єкта;

• копія ліцензії на право виконання будівельних робіт, засвідчена в установленому порядку (обов’язково подається до 01.06.2012 р.);

• копії документів про призначення осіб, відповідальних за виконання будівельних робіт;

• копії кваліфікаційних сертифікатів, засвідчені в установленому порядку (Подаються з 01.06.2012 р. (крім сертифікатів інженерів технагляду, які подаються з дня набрання чинності даного Порядку)).

Згідно п. 19 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) інспекція протягом 10 р. д. з дня реєстрації заяви приймає рішення про надання дозволу або відмову в його видачі. Раніше Держархбудінспекції на ці процедури і розгляд доданих до заяви документів відводився 1 місяць (п. 5 Порядку № 1104).

Продовження терміну дії дозволу на виконання будівельних робіт за зверненням замовника не більш ніж на один рік (п. 13 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт) у новому Порядку не передбачено.

У разі прийняття рішення про відмову у видачі дозволу на виконання будівельних робіт інспекція протягом 10 р. д. з дня реєстрації заяви надсилає заявнику лист з обгрунтуванням причин відмови.

У пункті 24 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466) зазначено, що у разі зміни осіб, відповідальних за проведення авторського і технічного нагляду або відповідальних за виконання робіт, замовник протягом 3 р. д. з дня їх настання звертається до інспекції, що видала дозвіл на виконання будівельних робіт, з повідомленням про зміну даних у виданому дозволі на виконання будівельних робіт.

Повідомлення про зміну даних у виданому дозволі на виконання будівельних робіт складається у двох примірниках, один з яких надсилається до інспекції і у разі надходження до неї є невід’ємною частиною виданого дозволу на будівництво, а другий – залишається у замовника.

Виконання будівельних робіт без подання такого повідомлення не може продовжуватися. Переоформлення дозволу на виконання будівельних робіт здійснюється в порядку, передбаченому для видачі дозволу на будівництво. При цьому під час переоформлення дозволу на виконання будівельних робіт, надходження повідомлення про зміну даних у ньому будівельні роботи продовжують виконуватися. Оскільки дозвіл на будівництво з урахуванням всіх повідомлень про зміни до виданого дозволу на виконання будівельних робіт інспекція видає за зверненням замовника протягом місяця.

Дозвіл на виконання будівельних робіт може бути анульовано інспекцією, яка його видала, у випадках, наведених у п. 26 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466), зокрема, перешкоджанні проведення перевірки посадовими особами інспекції, якщо така перешкода було здійснено протягом одного року після накладення штрафу за зазначене порушення.

Виконання будівельних робіт на об’єктах будівництва, які відносяться до IV і V категорії складності, без дозволу на виконання будівельних робіт або його переоформлення, а також виконання робіт, не зазначених у дозволі на будівництво, вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність за законом.

Вимоги, встановлені п. 30 Порядку на виконання будівельних робіт (затвердженого Постановою № 466), коли будівництво вважається самовільним, менше на одну причину, раніше встановлену в п. 19 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт: без належним чином затвердженого проекту.

На закінчення відзначимо, що в ст. 37 Закону № 3038 та Порядку виконання підготовчих робіт (затвердженому Постановою № 466) відсутні вимоги, раніше встановлені пунктами 15 і 18 Порядку надання дозволу на виконання будівельних робіт:

• порядку повернення і поновлення дії дозволу на виконання будівельних робіт у випадках консервації і розконсервування;

• скасовані (анульовані) дозволу на виконання будівельних робіт за рішенням Держархбудінспекції, зокрема, у випадках систематичного порушення законодавства у сфері будівництва та архітектури під час виконання будівельних робіт і коли протягом 3-х місяців з дня видачі дозволу на будівництво будівельні роботи не розпочато. У разі прийняття рішення про скасування (анулювання) дозволу на будівництво Держархбудінспекція в 10-денний термін повідомляла замовника, підрядника та орган виконавчої влади або місцевого самоврядування про прийняте рішення.

З питань підготовки документів для отримання дозволу на виконання будівельних робіт, звертайтесь:

 Василь Рура

телефони:
Kyivstar +38 (097) 653-73-17
стаціонар +38 (032) 247-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Оскільки практично всі цивільно-правові відносини носять майновий характер, то будь-якому суб’єкту господарювання, та й просто громадянину, рано чи пізно доведеться зіткнутися з процедурою повернення боргу. Ефективність стягнення заборгованості залежить від своєчасності і правильності вибору методу впливу на боржника.Заборгованість може виникнути  як договірна, так і позадоговірна. При виникненні заборгованості з позадоговірних зобов’язань алгоритм дій щодо її стягнення буде аналогічним стягненню заборгованості за зобов’язанням, що виникло з договору, з особливостями, які стосуються надання документів, що доводять наявність заборгованості. Договірна заборгованість виникає в результаті невиконання однією із сторін умов договору, що призводить до виникнення заборгованості. Заборгованості можуть виникати як серед юридичних, так і серед фізичних осіб, з правовідносин, які регулюються сімейним, трудовим й іншими галузями права. Виконання зобов’язання (тобто повернення боргу) можливо у двох формах – добровільно і примусово.  На практиці випадки добровільного виконання вкрай рідкісні, тому що у боржника, зазвичай відсутні будь-які стимули її виконати. Але оперативне реагування може застати зненацька боржника і продемонструє серйозність намірів кредитора щодо стягнення боргів.

Письмова претензія як спосіб стягнення заборгованості

 У багатьох підприємствах-боржниках вважають: якщо кредитор не реагує на прострочення боржника протягом декількох місяців, значить, гроші можна не платити – кредитор міг забути про прострочений зобов’язанні або вирішив не витрачати час і кошти на стягнення боргу.

Для того щоб нагадати боржнику про існування боргу і запропонувати добровільно виконати свої зобов’язання з оплати простроченої заборгованості, необхідно звернутися до нього з письмовою претензією, яка складається у довільній формі відповідно до вимог, зазначених у законі або договорі. Порядок складання претензії встановлений ст. 6 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ): повне найменування і поштові реквізити стягувача заборгованості та підприємства, якому претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти; в) вимоги стягувача заборгованості (дуже важливо, щоб текст претензії містив перелік конкретних порушень, які допустив боржник, з посиланнями на умови договору і норми закону, на яких ґрунтуються вимоги, чітко сформульовані у вигляді конкретної суми); сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити кредитора (претензія повинна містити розрахунок  вимог, також в претензії слід обумовити негативні для боржника наслідки. Так, отримавши претензію, боржник буде чітко розуміти, з чим йому доведеться зіткнутися, якщо він не виконає вимоги, зазначені в ній); перелік документів, які додаються до претензії, а також інші докази.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином завірених копіях.

Згідно зі ст. 7 ГПКУ претензія щодо повернення боргу розглядається в місячний строк, обчислюваний з дня її отримання. Лист з претензією щодо стягнення заборгованості бажано надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення та описом вкладення.

Надсилання претензії з метою стягнення боргу має важливе значення: навіть якщо боржник не погасить суму заборгованості, сам факт направлення йому претензії може допомогти кредитору згодом довести в суді наявність такого боргу, адже відповіді боржника на претензії можуть містити формулювання, що свідчать про визнання ним факту існування заборгованості, факту належного виконання заявником своїх договірних зобов’язань або інші обставини, що мають значення для розгляду справи в суді.

Після того, як претензія спрямована і є всі підстави стверджувати, що боржник з нею ознайомлений, але у визначений строк зобов’язань все ж не виконує, необхідно починати підготовку позову до суду щодо стягнення боргів.

Позовна заява подається до господарського суду в разі виникнення спорів між юридичними особами, підприємцями (ФОПами). Судам загальної юрисдикції підвідомчі справи у спорах щодо стягнення боргу, що виникають з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі про стягнення заборгованості є громадянин.

Часто в договорах як заходи по забезпеченню виконання зобов’язань передбачається неустойка (пеня або штраф) (ст. 546 ЦКУ). Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється або договором, або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551 ЦКУ). Якщо підлягає сплаті неустойка явно не відповідає наслідків порушення зобов’язання або за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд, враховуючи положення ч. 3 зазначеної вище норми ЦКУ, має право її зменшити. Виходячи з цього, розмір неустойки не повинен перевищувати розміри самого боргу. Також слід звернути увагу на те, що згідно п.6 ст. 232 ГКУ “нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано”.  Таким чином, стягнути штрафні санкції більше, ніж за 6 міс.  від дня, коли зобов’язання мало бути виконано не можливо. Не слід забувати і про те, що щодо штрафних санкцій (крім основної суми боргу) встановлено спеціальний строк позовної давності – 1 рік.

Примусове виконання (безпосередньо стягнення заборгованості)

Якщо всі вимоги позивача документально підтверджені і відповідач не надав будь-яких заперечень по суті, або представив, але суд їх не прийняв, останнім виноситься рішення про стягнення заборгованості. Наступним етапом буде виконавче провадження у справі про стягнення заборгованості відповідно до Закону про виконавче провадження.

Після набрання рішенням суду законної сили останній повинен видати виконавчий лист або на прохання стягувача направити його для виконання до відповідної державної виконавчої служби.

Державному виконавцю необхідно направити (цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення) або подати особисто виконавчий лист і заява з проханням порушити щодо боржника виконавче провадження. Після цього пристав виносить постанову про порушення виконавчого провадження, у якому встановлює строк для добровільного виконання боржником вимог.

Також необхідно відзначити, що на всіх стадіях судового процесу щодо стягнення боргу можливий варіант врегулювання спору між сторонами за допомогою мирової угоди.

Судова практика стягнення боргів

Судова практика з розгляду справ про стягнення заборгованості в більшості випадків є позитивною. При достатній наявності доказової бази з боку позивача домогтися визнання боргу боржником в судовому порядку не складно. Основні труднощі виникають при процедурі стягнення за участю виконавчої служби, але і в цьому випадку не варто впадати у відчай. У процесі стягнення заборгованості, враховуючи матеріальний стан боржника, можливі варіанти погашення заборгованості (наприклад, постанова ВГСУ від 01.10.08 р. у справі № 9/450-06 про можливість погашення заборгованості c розстрочкою, щомісячними рівними платежами, а також постанови ВГСУ від 07.10 .09 р. по справі № 4-29/368-07-8844, від 25.04.10 р. у справі № 2-11/1203-2009). Також можливі варіанти реструктуризації боргу або ж мирове врегулювання спору щодо повернення боргу.

Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що стягнення заборгованості досить складний і трудомісткий процес, але участь у ньому кваліфікованих професіоналів дозволить досягти позитивного результату.

Для підготування претензії та судового стягнення боргу, звертайтесь:

Тарас Бачинський, телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Оскарження рішень контролюючих органів – оскарження платником податку податкового повідомлення – рішення про визначення сум грошового зобов’язання платника податків або будь-якого рішення контролюючого органу в порядку і строки, які встановлені цим Податковим кодексом за процедурами адміністративного оскарження, або в судовому порядку. Отож, можливі два варіанти оскарження повідомлення-рішення: в адміністративному порядку (тобто в саму податкову інспекцію) та через суд.

Процедура адміністративного оскарження рішення податкової

Згідно ст. 56 Податкового кодексу України (надалі – ПКУ) платник податків подає скаргу до податкових органів у письмовій формі (та у разі потреби – з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується. Якщо скарга залишена без задоволення або задоволена частково, платник податків має право протягом наступних 10 календарних днів, що настають за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, завернутись зі скаргою до Державної податкової адміністрації України.

Одночасно з поданням скарги до податкового органу вищого рівня платник податків зобов’язаний повідомити ДПІ, яке прийняло оскаржуване рішення, про його оскарження.

Після подання письмового оскарження податкового повідомлення-рішення, податковий орган вищого рівня зобов’язаний розглянути скаргу платника податків та направити на його адресу вмотивоване рішення протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги. Прийняте за результатами розгляду скарги рішення податковий орган вищого рівня направляє платнику податків поштою з повідомленням про вручення або надає під розписку

Раніше, до прийняття ПКУ платник податків мав право звертатися зі скаргою про перегляд рішення до податкової інспекції, яка прийняла податкове повідомлення-рішення, а якщо скарга не задоволена – до інспекції вищого рівня. Тепер же згідно ПКУ необхідно звертатися відразу до вищої інстанції – для податкових інспекцій, які винесли  повідомлення-рішення – це державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим (АРК), областях, містах Києві та Севастополі, для яких у свою чергу вищим податковим органом є Державна податкова адміністрація України (в Києві). На нашу думку, ці зміни щодо процедури оскарження рішень податкових органів є позитивними, оскільки подання скарги до того ж самого органу (податкової того ж рівня), який виніс податкове рішення не є зовсім логічним.

У разі, якщо до закінчення перевірки або протягом трьох робочих днів з дня отримання акта перевірки платник податків не надає посадовим особам органу ДПС документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності. Це означає, що документи, які не надавались платником податків під час перевірки, не будуть братись до уваги при розгляді скарги на прийняте податковим органом рішення. По суті можна оскаржити лише саме трактування податковою цих документів та правильності застосування податкового законодавства.

Якщо прийняте за скаргою рішення не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом продовженого строку, то така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга, подана протягом зазначеного десятиденного строку, зупиняє виконання платником податків грошових зобов’язань, визначених у податковому повідомленні-рішенні (рішенні), на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу до дня закінчення процедури адміністративного оскарження. Протягом зазначеного строку податкові вимоги з податку, що оскаржується, не надсилаються, а сума грошового зобов’язання, що оскаржується, вважається неузгодженою.

Судове оскарження рішення податкової

ст. 56.18 ПКУ передбачено, що з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання у будь-який момент після отримання такого рішення. Із змісту ст. 102 ПКУ випливає, що платник податків може звертатися до суду з вимогою щодо протиправності податкового повідомлення-рішення протягом 1095 днів з моменту отримання такого рішення. У разі коли платником податків до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, строк звернення до суду продовжується на строк, що фактично пройшов з дати звернення платника податків із скаргою до податкового органу до дати отримання (включно) таким платником податків остаточного рішення ДПАУ, прийнятого за результатами розгляду скарги. При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу податкове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.
Таким чином, ПКУ встановлено, що з дня закінчення процедури адміністративного оскарження грошове зобов’язання вважається узгодженим і підлягає сплаті до бюджету платником податків протягом наступних 10 днів. Після спливу 10-денного строку, якщо грошове зобов’язання не було сплачено, то воно вважається податковим боргом і на його суму нараховується пеня. Податковий борг може бути стягнутий податковим органом в примусовому порядку. Платник податків з дня закінчення процедури адміністративного оскарження має право протягом наступних 1095 днів звернутись до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення. На час судового розгляду податкове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. Як бачимо, платнику податків, щоб уникнути податкового боргу, доречно звернутись до адміністративного суду з відповідним позовом протягом наступних 10 днів з дня закінчення процедури адміністративного оскарження.

Але як бачимо, в ПКУ встановлені різні строки судового оскарження рішення податкових органів – 2 міс. і 1095 днів. Виходячи із судової практики та листа Вищого адміністративного суду України -від 10.02.2011 р. N 203/11/13-11  судам слід керуватися ст. ПКУ 56.21: у разі, коли норма Податкового Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі ПКУ, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

 Якщо платник податків до початку процедури адміністративного оскарження або протягом цієї процедури звертається з відповідним позовом до суду, то податкове повідомлення-рішення не підлягає адміністративному оскарженню, а розпочата процедура адміністративного оскарження припиняється.

Таким чином,  можна пройти всі процедури оскарження (включаючи податкову), а тоді подати в суд, а можна відразу оскаржити повідомлення-рішення до суду.

З питань оскарження рішення податкової, звертайтеся:

Бачинський Тарас

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Спільна сумісна власність подружжя

Спільна сумісна власність подружжя – це майно, набуте подружжям за час шлюбу.

Сімейний кодекс України у ч. 2 ст. 60 встановлює: “Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя”.

Отже, до спільної сумісної власності подружжя належать не лише речі, придбані подружжям, чи одним із них за час перебування у шлюбі, але й майнові права, що належать подружжю, грошові внески до кредитних установ, права на страхові суми, корпоративні права тощо. При цьому для спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім’я кого з подружжя придбане майно, важливим є тільки те, що майно придбане під час перебування подружжя в зареєстрованому шлюбі.

Чоловік і жінка мають рівні права володіння, користування і розпорядження спільною сумісною власністю. Режим спільної сумісної власності подружжя означає, що чоловік і жінка мають право розпоряджатися таким майном тільки за їх взаємною згодою. Водночас Сімейний кодекс України допускає відступ від правила рівності прав подружжя на користування, володіння та розпорядження спільним майном, що визначається домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного кодексу України).

Роздільна власність подружжя

До роздільного майна подружжя належить майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, а також майно, що хоч і набуте під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте придбане за кошти, що належать особисто одному з подружжя.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування, хоча вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

За Сімейним кодексом України, якщо майно, що є роздільною власністю одного з подружжя, під час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності завдяки діям іншого з подружжя або їх обох, то таке майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Або, якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за  ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний  від  цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя

Крім того, суд може визнати роздільною власністю подружжя майно, нажите кожним із них під час їхнього роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбних відносин незважаючи на те, що шлюб не був розірваний у встановленому законом порядку.

Поділ спільного майна подружжя

Сімейний кодекс України детально визначає всі питання матеріальних правовідносин подружжя.

Для того, щоб правильно зорієнтуватися, яким чином буде поділено майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, слід знати основні норми права і, головне, правильно їх розуміти.

Отже, майно, яке подружжя або один з них бажає розділити має бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто набуте під час шлюбу. Слід зазначити, що термін «подружжя» має місце коли чоловік та жінка перебувають у шлюбі чи проживають однією сім’єю, ведуть спільне господарство та спільний бюджет.

Частиною 1 статті 61 Сімейного кодексу України визначено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Цивільний кодекс України також дає нам роз’яснення що таке майно, а саме майном, як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

До об’єктів права спільної сумісної власності подружжя відносяться:

жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, акції, цінні папери, транспортні засоби, статутні фонди, банківські вклади.

08.02.2011 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», згідно якого квартири, приватизовані одним із подружжя під час шлюбу, та земельні ділянки, надані безоплатно одному з подружжя, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тут варто зазначити, що закріплення певного нерухомого або рухомого майна лише за одним з подружжя не означає, що інший з подружжя не має на нього права. Тому, незалежно від реєстрації майна на ім’я одного з подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах.

Поділ майна подружжя може відбутися двома способами.

1. Досягнення взаємної згоди між подружжям про поділ майна, тобто поділ майна подружжя на підставі договору, який посвідчується нотаріусом і в якому зазначається порядок поділу всього майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо подружжя не може дійти згоди щодо поділу спільного сумісного майна застосовується другий спосіб, який полягає у вирішенні спору судом. Рішення суду, що набрало законної сили визначає, яким саме чином слід поділити майно подружжя, воно має силу закону і підлягає обов’язковому виконанню.

Поділ спільного майна подружжя за договором

Як наголошувалося чоловік і жінка можуть поділити спільне майно за взаємною згодою і оформити таку згоду договором, не вдаючись до судового порядку поділу спільного майна подружжя. Однак, при укладанні договору про поділ спільного майна подружжя, чоловік і жінка не зобов’язані дотримуватися принципу рівності часток у спільному майні, а розмір частки кожного з подружжя може визначатися угодою між ними.

Положення про поділ майна подружжя можуть також міститися в шлюбному контракті, проте умови шлюбного контракту не можуть погіршувати положення кожного з подружжя в порівнянні з законодавством України. Відповідно Сімейному кодексу України укладення шлюбного контракту дозволяється як до, так і після реєстрації шлюбу. Однак згаданий Кодекс встановлює, що шлюбний контракт не може ставити одного з подружжя у вкрай невигідне матеріальне становище, а також забороняє передавати у власність одного з подружжя за шлюбним договором нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас новий Сімейний кодекс України прямо передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя в спільній власності: “У випадку поділу спільного майна подружжя частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором” (ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу).

Поділ спільного майна подружжя в судовому порядку

У випадку, коли подружжя не може дійти згоди щодо поділу їх спільного майна, це питання може вирішуватися судом. При поділі спільного майна подружжя суд виходить із засади рівності часток подружжя у спільному майні, закріпленої ст. 70 Сімейного кодексу

Водночас законодавство України про шлюб та сім’ю надає суду право відступити від засади рівності часток подружжя, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, а також з огляду на інтереси неповнолітніх дітей або інтереси іншого з подружжя, що заслуговують на увагу. Однак практика свідчить про досить незначний відступ від принципу рівності часток подружжя, що, як правило, застосовується у випадках присудження дещо більшої частки непрацездатному члену подружжя, чи тому з подружжя, на вихованні якого залишається неповнолітня дитина чи неповнолітні діти.

Відповідно Сімейного кодексу України при поділі спільного майна подружжя суд може поділити майно в натурі, Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна; поділити речі між подружжям з урахуванням їх вартості, або присудити частину майна в натурі одному з подружжя, а іншого зобов’язати компенсувати вартість його частки грішми. Останній спосіб поділу спільного майна застосовується судами, як правило, у випадку, коли подружжя ділить квартиру, будинок, інше нерухоме майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Сімейний кодекс України встановлює, що присудження одному з подружжя грошової компенсації за його частку в спільному майні, зокрема, у випадках поділу нерухомого майна, допускається лише за наявності згоди другого з подружжя, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Судова практика у справах про поділ спільного майна подружжя

Само  по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності  подружжя  на  майно,  набуте  за  час шлюбу.  Проте  розпорядження  таким  майном після розірвання шлюбу здійснюється  колишнім  подружжям  виключно  за  взаємною   згодою відповідно  до  положень ЦК,  оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном,  що є у спільній сумісній власності подружжя вже не діє.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями  69-72  СК та ст. 372  ЦК.  Вартість майна,  що підлягає поділу,  визначається за погодженням між подружжям,  а при недосягненні згоди – виходячи  з дійсної його вартості.

Якщо шлюбним договором  змінено  передбачений  законом  режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя враховуються умови такого договору. При цьому слід мати  на  увазі,  що положення шлюбного  договору,  що  ставлять  одного  з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище,  порушують його права та інтереси,  на вимогу такої сторони за рішенням  суду можуть бути   визнані   недійсними   з  підстав,  установлених  ЦК.

При вирішенні  спорів  між  подружжям  про  майно,   необхідно встановлювати  обсяг  спільно  нажитого  майна,  наявного  на  час припинення спільного ведення господарства,  з’ясовувати джерело  і час  його  придбання.  Спільною  сумісною  власністю подружжя,  що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна,  за винятком тих,  які згідно із  законом  не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того,  на ім’я кого з  подружжя  вони  були  придбані  чи  внесені грошовими  коштами,  якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя,  зокрема,  можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них,  продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби;  грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному,  дачно-будівельному,  гаражно-будівельному кооперативі;  грошові суми та майно,  належні подружжю  за  іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо.

До складу майна,  що підлягає поділу включається загальне майно подружжя,  наявне у нього на час розгляду справи,  та те, що знаходиться  у  третіх  осіб.  При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями,  що виникли  в інтересах сім’ї.

Не належить до спільної сумісної  власності  майно  одного  з подружжя,  набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але  за  кошти,  які  належали  одному  з подружжя особисто;  речі індивідуального користування,  в тому  числі  коштовності,  навіть якщо  вони  були  придбані  за  рахунок  спільних коштів подружжя; кошти,  одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала  особі,  а  також  як відшкодування завданої їй моральної шкоди;  страхові суми,  одержані за обов’язковим або  добровільним особистим  страхуванням,  якщо  страхові  внески  сплачувалися  за рахунок коштів,  що були особистою власністю  кожного  з  них.  Що стосується премії,  нагороди,  одержаних за особисті заслуги,  суд може визнати за другим з подружжя право на їх  частку,  якщо  буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця  не  є  об’єктом  спільної  сумісної  власності подружжя.

Інший із  подружжя  має  право  тільки  на  частку  одержаних доходів від цієї діяльності.

Якщо за  час  окремого  проживання  подружжя після фактичного припинення  шлюбних  відносин  спільне  майно  його   членами   не придбавалося,  суд може визнати особистою приватною  власністю  дружини,  чоловіка  майно, набуте  кожним  з  них  за  цей період та за вказаних обставин,  і провести  поділ  тільки  того  майна,  що  було  їхньою   спільною власністю до настання таких обставин.

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
 телефони:
Kyivstar +380972184275
UMC +380504317084
стаціонар +38(0322)47-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com

Місце відкриття спадщини

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна (частина перша та друга ст. 1221 Цивільного кодексу України).

При цьому, необхідно мати на увазі, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частини перша та друга статті 1220 Цивільного кодексу України).

Право на спадкування

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування отримують спадкоємці за законом в порядку черговості, визначеною у статтях 1261 – 1265 цього Кодексу (частини перша та друга статті 1223 Цивільного кодексу України).

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли спадкоємцями укладено договір про зміну черговості права на спадкування.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Така заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника, а заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

Строки для прийняття спадщини

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом цього строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. У разі відсутності такої згоди за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Відмова від прийняття спадщини

Спадкоємці мають право на відмову від прийняття спадщини, тобто спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Заява про відмову від прийняття спадщини також подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування, а неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

ЗРАЗКИ ЗАЯВ

- про відмову від прийняття спадщини

- про прийняття спадщини за законом

- про прийняття спадщини за заповітом

- про видачу свідоцтва спадкоємцям, які прийняли спадщину

Судові спори у сфері спадкування

Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України (далі – ЦК), законами України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII “Про нотаріат”, від 23 червня 2005 року N 2709-IV “Про міжнародне приватне право”, іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з’ясується, що має місце спір про право, суд на підставі частини шостої статті 235 Цивільного процесуального кодексу України далі – ЦПК) залишає заяву без розгляду та роз’яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнане недійсним тільки у судовому порядку. Зацікавлена особа, яка вважає, що її право на спадкування порушено, може звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним виданого свідоцтва про право на спадщину. У статті 1301 ЦК України зазначено, що підставою визнання недійсним виданого свідоцтва про право на спадщину є отримання його особою, яка не мала права на спадкування.

Законодавець передбачає, що не мають права на спадкування особи, які зазначені в ст. 1224 ЦК України, які є спадкоємцями, однак повинні бути усунені від права на спадкування. Це особи, які позбавили життя спадкодавця, чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, скасувати його або внести зміни до нього. Позбавлені права спадкування за законом батьки після дитини щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина буде встановлена у судовому порядку. Це положення розповсюджується на всіх спадкоємців, в тому числі і на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України). Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими визнаний у судовому порядку недійсним. Свідоцтво про право на спадщину по заповіту може бути визнано недійсним, якщо у судовому порядку буде визнано недійсним заповіт.

Платежі за оформлення спадщини

Державне мито

Якщо Ви оформляєте в державній нотаріальній конторі свої спадкові права, то відповідно до вимог чинного законодавства Вам необхідно сплатити наступні платежі.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України “Про нотаріат”, за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.

Розмір ставок державного мита за видачу свідоцтв про право на спадщину та пільги щодо його сплати встановлені Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.1993 № 7-93 (із змінами і доповненнями).

Так, за видачу свідоцтва про право на спадщину стягується державне мито у розмірі, встановленому підпунктом “ж” пункту 3 статті 3 зазначеного Декрету.

Пільги

Пільги щодо сплати державного мита передбачені статтею 4 вищезазначеного Декрету.

Зокрема, від сплати державного мита звільняються громадяни за видачу їм свідоцтва про право на спадщину:

- на житловий будинок, квартиру, що належала спадкодавцеві на праві приватної власності, якщо вони проживали в цьому будинку, квартирі протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця;

- на майно осіб фермерського господарства, якщо вони є членами цього господарства;

- неповнолітні спадкоємці.

Крім того, від сплати державного мита за вчинення нотаріальних дій, в тому числі і за видачу свідоцтва про право на спадщину, звільняються громадяни:

- віднесені до першої та другої категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

- віднесені до третьої категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживали до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного (обов’язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 01.01.1993 прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов’язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення не менше трьох років;

- віднесені до четвертої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно працюють і проживають або постійно проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що за станом на 01.01.1993 вони прожили або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

- інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

- інваліди I та II групи.

Плата за додаткові послуги правого характеру

Одночасно зазначаємо, що за надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також технічного характеру справляється окрема плата у розмірах, що встановлюються Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юстиції. Кошти, одержані від надання таких додаткових послуг, спрямовуються до Державного бюджету України (частина 2 статті 19 Закону України “Про нотаріат”).

Пунктом 10 Примірного положення про порядок надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 04.01.1998 № 3/5, передбачено, що від сплати за надання правової допомоги звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни; інваліди 1-ї та 2-ї груп; громадяни – за надання їм правової допомоги, необхідної для призначення та одержання державних допомог та пенсій, фонди підтримки індивідуального житлового будівництва на селі (республіканський, обласні, міський) – за надання їм правової допомоги при посвідченні договорів іпотеки.

Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами і не належать до вчинюваної нотаріальної дії, провадиться за домовленістю сторін (стаття 31 Закону України “Про нотаріат”).

Указом Президента України від 10.07.1998 № 762/98 “Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій” було встановлено, що розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії».

СПАДКОВИЙ РЕЄСТР

З метою підвищення рівня захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб, наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 № 51/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 07.04.2005 № 33/5), зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07.04.2005 за № 373/10653, створено Спадковий реєстр.

Плата за внесення записів та видачу витягів зі Спадкового реєстру

Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 07.04.2005 № 33/5 “Про запровадження Спадкового реєстру та внесення змін і доповнень до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України”, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07.04.2005 за № 373/10653 (із змінами і доповненнями) встановлено, що за внесення до Спадкового реєстру одного реєстраційного запису про посвідчення, зміну або дублікат заповіту з видачею про це витягу стягується плата у розмірі сорока шести гривень сімдесяти п’яти копійок з урахуванням ПДВ; за внесення до Спадкового реєстру одного реєстраційного запису про посвідчення або дублікат спадкового договору; свідоцтво або дублікат свідоцтва про право на спадщину з видачею про це витягу стягується плата у розмірі тридцяти чотирьох гривень з урахуванням ПДВ; за перевірку наявності чи відсутності заповіту та спадкового договору з видачею про це витягу, а також за перевірку наявності чи відсутності заведеної спадкової справи з видачею про це витягу стягується плата у розмірі тридцяти чотирьох гривень з урахуванням ПДВ.

Категорії громадян, що звільняються від плати за звернення до Спадкового реєстру

Відповідно до пункту 5.4 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 17.10.2000 № 51/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 07.04.2005 № 33/5), інваліди I та II груп, інваліди Великої Вітчизняної війни та прирівняні до них особи звільняються від сплати коштів за всі звернення до Спадкового реєстру.

Із звільненням від плати здійснюється внесення до Єдиного реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину на користь громадян, віднесених до першої категорії потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, непрацездатних за віком, дітей-сиріт та держави.

Із звільненням від плати здійснюється внесення до Спадкового реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину на користь громадян, віднесених до першої категорії потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи, осіб, непрацездатних за віком, дітей-сиріт та держави.

Від сплати коштів за внесення до Спадкового реєстру реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину звільняються громадяни, що успадковують майно осіб, які загинули при захисті України, у зв’язку з виконанням інших державних чи громадських обов’язків або з виконанням обов’язку громадянина щодо врятування життя людей, охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю, охорони приватної власності або колективної чи державної власності, а також осіб, реабілітованих у встановленому порядку.

Крім того, згідно частини третьої статті 34 Закону України “Про нотаріат” і пункту 5 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 за № 283/8882, тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів.

Витрати, пов’язані з використанням бланків, відшкодовують особи, щодо яких або в інтересах яких вчинені нотаріальні дії (підпункт 10.6. пункту 10 Прикінцевих положень Порядку ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 04.11.2009 № 2053/5 “Про організаційні заходи з постачання, зберігання, обігу, обліку спеціальних бланків нотаріальних документів і звітності про їх використання”, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.11.2009 за № 1043/17059).

На сьогодні вартість одного спеціального бланка нотаріальних документів становить 12 грн. 60 коп.

За перевірку справжності спеціальних бланків нотаріальних документів за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з видачею про це інформаційної довідки встановлено плату у розмірі 1 грн. з урахуванням ПДВ. За видачу скороченого витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів встановлено плату у розмірі 1 грн. 50 коп. з урахуванням ПДВ (наказ Міністерства юстиції України 18.02.2010 № 334/5 “Про затвердження розміру плати за користування Єдиним реєстром спеціальних бланків нотаріальних документів та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України”).

Зв’язок

Адреса: вул. Стороженка, 18 (третій поверх) Львів 79018, Україна
 телефони:
Kyivstar             +380972184275
UMC             +380504317084
стаціонар             +38(0322)47-35-44

E-mail: ua.legalaid@gmail.com